Села і хутори Золочівщини

Мої краї, мої краяни...

                                                    
                                            Я люблю тебе, рідний мій краю,
                                            Моя доля, відрада і спів.
                                            Синє небо глибоке й безкрає,
                                            І роздолля врожайних полів.
                                            В голубих і рожевих серпанках
                                            Заховалася зелень дібров.
                                            Наче мами свята колисанка,
                                            Ти у серце моє увійшов.
                                            Я люблю тебе, рідний мій краю,
                                            Моя радість і смуток, і біль.
                                            У розлуках без тебе вмираю
                                            І до тебе спішу звідусіль.
                                             Поспішаю до отчої хати
                                             Всім обставинам наперекір.
                                             Щоб найкращу матусю обняти,
                                             Не лукавлю, мій краю, повір.
                                             Я люблю тебе, рідний мій краю,
                                             Моя віра, надія, любов.
                                             Помираю в журбі й воскресаю
                                             На землі твоїй в радості знов.
                                             Я з дитинства не знаю спокою,
                                             Але радий всьому, що було.
                                             Стільки гроз пронеслось наді мною, -
                                             Скільки в небі веселок зійшло!
 

                                                                          Віктор Кучерук                    


                                                       У серці на самому дні
                                                       Звучать, як музика, мені 
                                                       Туркотин, Косичі, Глиняни - 
                                                       Мої краї, мої краяни.
                                                       Як весну - яблуневий цвіт,
                                                       Собою прикрашають світ
                                                       Словіта, Солова, Вижняни - 
                                                       Мої краї, мої краяни.
                                                       Немов з туману виплива
                                                       З віків історія жива - 
                                                       Митулин, Золочів, Поляни - 
                                                       Мої краї, мої краяни.
                                                       Тут - Україна, тут стоять
                                                       На чатах, наче вірна рать,
                                                       Підлисся, Плугів, Поморяни - 
                                                       Мої краї, мої краяни.
                                                       Яку б я не відміряв путь,
                                                       Мене тут завжди впізнають
                                                       Романів, Сасів, Розворяни - 
                                                       Мої краї, мої краяни.

                                                                                               Богдан Стельмах 

             -             -             -             -              -             -

           Я  душу  одягну  у  вишиванку
          І  українською  скажу  тобі  -
                                Люблю!  Мій  рідний  краю,  де  щоранку
           Я  сонце  бачу  в  небі  голубім.

                                                                                               Тамара Васильєва 






- * - * - * - * - * - * - * - * - * - * - * - * - * -  * - * - * - * - * - * - * - * - * - * - * - * - * - * - * -

  Золочівщина - чудовий куточок України, батьківщина видатного українського поета, будителя Галичини Маркіяна Шашкевича, земля, яка береже пам'ять про Данила Галицького, Богдана Хмельницького, Івана Франка, Соломію Крушельницьку. Золочівська земля дала світові славну когорту героїв, які прославили її та Україну своїм життям і діяльністю в ім'я народу, нації, і які наближали світлу годину звільнення від національного і соціального ярма.
  Є на карті Золочівщини невелике село Богутин. Тут народився і виховувався у добропорядній священичій сім'ї засновник українського Січового Стрілецтва у Галичині Кирило Трильовський. На сільському кладовищі лежить прах його предків, а сам він помер далеко від рідної землі, залишивши по собі велику пам'ять відроджувача козацьких традицій. Сам він напередодні більшовицької окупації емігрував до Словаччини.
   У невеличкому селі Солова на Золочівщині народився великий патріот, провідний член ОУН Микола Лемик, який в обороні справедливості і правди, коли на сході України розгорнули небачених розмірів терор проти українського народу, що увійшов у світову історію як голодомор, щоб привернути світову громадскість, вчинив атентат на радянського консула у Львові.
  Із селом Білий Камінь пов'язане життя та діяльність відомого лікаря, громадського діяча, січового стрільця Володимира Свідерського
   А ще Золочівщиною, її селами і хуторами, одним словом, населеними куточками просто цікаво подорожувати. Чи не в кожному селі ви знайдете щось особливе, неповторне, не схоже на інші місцевості. Але головна окраса Золочівщини - звичайно ж, її люди.   

-------------------------------------------------------------------------------------
-------------------------------------------------------------------------------------

Історію сіл Золочівщини Львівської області див. також на блозі: http://zolocyiv-kraj.blogspot.com/

Словіта
(короткий історичний екскурс) 

            Вид на Святу гору у с. Словіта  

Церква у  с. Словіта

                                                Липневий ранок у Словіті 


 Село Словіта – центр Словітської сільської ради до якої входять села Якторів, Мазів та хутір Малинна. Розташоване біля шосе Львів-Тернопіль за 45 км. на схід від м. Львова і за 25 км. на захід від м.Золочева.
Село Словіта розташоване на схилах північної частини Подільської висоти, що носить назву Гологори. Якщо дивитися з низовини Грядового Побужжя, то північна частина Поділля має вигляд гірського хребта з крутими схилами які підносяться над низовиною на 150-200 м. місцями - словітський ліс (місце Марії-Терези) 450 метрів над рівнем моря. Гологори є вододільним хребтом між двома басейнами Балтійського і Чорного морів. На північ від села знаходиться низовина Грядового Побужжя, яка має вигляд горбистої рівнини. В межах села бере початок річка Перегноївка, яка в падає в річку Полтву.

Низовина Грядового Побужжя вкрита полями та сіножатями а Північна частина Подільської висоти, на якій і розташоване село вкрита мішаними лісами. Надзвичайно дивовижно-красиву картину спостерігають жителі села споглядаючи безмежні простори низовини на якій до самого обрію, як маяки, виблискують куполи церков навколо яких, немов дітки біля матері, гуртуються хатини сіл таких як Кривичі, Перегноїв, Балучин та інші.  

Красиві мішані ліси де переважає бук, граб, сосна, ялина, береза споконвіку дарують жителям різноманітні гриби, суницю, ожину. малину, лікарські трави цілюще повітря, і в той же час створюють унікальні кліматичні умови саме для словітчан.

З корисних копалин є великі поклади білого та жовтого піску, глини, піщаного та іншого каменю. Переважають сірі підзолені грунти, є карбонатні та лучні чорноземи, незначна частина торфово-болотняних грунтів. Неможна не згадати і численні словітські джерела наповнені унікальною, кришталево-чистою водою.

Щодо самого терміну Словіта важко зробити однозначні висновки. Усе пізнане людиною одержує свою назву і тільки та існує у свідомості. "Отримати ім'я, - зазначав І.Мардов, - значить укоренитися у ментальності, на ментальному рівні слова і тим самим знайти несметність". Яскравим прикладом такої "несметності" є ойкононімія як система назв населених пунктів. Ойконіми – унікальні мовні пам'ятки, які структурно майже не змінюючись, несуть із глибини століть інформацію про причини закладення поселень на певній території, заняття, племінну, родову чи етнічну приналежність перших мешканців, зберігають для нас особливості мови та багатство народного іменника тих давніх предків, які дали назву відповідним населеним об'єктам.

Словіта - Славута, слов'яни, слава, славити, славний (ні), слобідка, словом вітати, слово-віта-vita (латинь) - життя та ще багато подібних за змістом та формою співзвучних слів (власних назв, іменників, дієслів. прикметників) ми можемо підібрати. Кожне з них має певне значення. Дуже цікавим є трактування подібної власної назви населеного пункту в словнику ойконімів української дослідниці Віри Котович - "Слов'ятин, первісно Славутин, 1578 р. в написанні Slaventin, 1649 р – Slavetуn, 1785-1788 рр. – Slaventуn, 1908 – Славутин, 1947 – Слов'ятин. Посесив на –инъ від особової назви Славута. Первісне значення "Славутинъ (дворъ чи ін.)". Особову назву Славута, порівняймо з особовою назвою Славут – похідне суфіксальне утворення з суфіксом –ута від вихідного Славъ, порівняймо польське Slaw. Особова назва Славъ – відантропонімне від композитне утворення, яке виникло шляхом усічення власних імен-композитів з препозитивним або й постпозитивним компонентом Слав [и, о] – славъ типу Славиборъ, Славимиръ, Славоборъ, Славолюбъ Мирослав, Ярослав та ін.

Відсутність у давньоукраїнських писемних пам'ятках фіксації більшості з досліджуваних ойконімів не означає того, що вони в період Київської Русі ще не існували. Вважаємо, що в силу певних об'єктивних чи суб'єктивних причин багато документів не дійшли до нашого часу, а ті, що дійшли, містять дуже скупі свідчення про давньоукраїнську ойконімійну систему.

Цікавими є назви вулиць, околиць, ділянок лісу села. Так вулиця "Митниця" вказує на те, що тут збирали мито за проїзд на базар, який колись був у селі; "Гайдуцьке" – очевидно колись належало панським гайдукам. "Обозисько" – поле біля села, назва залишилася з 1648 року коли там стояло обозом військо на чолі з Богданом Хмельницьким. До 1941 року у жіночому монастирі чину Василіянок с. Словіта зберігалася розписка Богдана Хмельницького, видана ним монастиреві, про те, що він взяв овес для коней, вартість якого в найближчий час зобов'язується сплатити. На жаль цей документ був втрачений в роки війни. "Контровереус" – назва ділянки лісу поблизу села в перекладі з латинської "спірне питання". Як не дивно але факт спірного питання дійсно підтверджується документально а саме 13 січня 1640 року король Польщі Владислав IV повідомляє орендаря королівського села Липівці Ніколая Яніцького про призначення ревізорів з метою розсуду спору між ним і кухмістром коронним старостою орендарем с. Словіта Андрієм Мніхем. "Присади", "Озірина", "Посічі", "Заліска", "Пліш", "Комарівка", "Дебер", "Закутина", "Гора", "Нова вулиця" "Потік", "Густинець", "Ріписка", "Лісництво", "Громадське", "Мельниково", "Гута", "Горб", "Камінна", "Оплети", "Розсохи" та цілий ряд інших цікавих назв, які подають нам особливий світ людського мислення, зокрема жителів села, їхньої мови та мовлення, свідчать про заселення і розвиток села, є свідками глибокого історичного минулого села та його жителів.

Словіта була заселена жителями в сиву давнину. Про це свідчать археологічні знахідки бронзової епохи. У Львівському державному історичному музеї зберігається сокира початку бронзової доби знайдена на території Словіти жителем села Петром Лемішкою.

Словіта є давнім слов'янським поселенням. Під горою, яка називається Халявною, (сьогодні Свята гора) та в інших місцях села, жителі знаходили глиняні горшки з попелом, які свідчать про давні звичаї поховання померлих.

Існує версія, що раніше село називалося Слобідка, а в процесі розширення площі та чисельності населення стало записуватися як "Словіта".

Після захоплення Галицької землі Польщею у 1349 році, село і його жителі з навколишніми землями та лісами стали власністю польських феодалів.

Перша письмова згадка про село Словіта  міститься у документах королівської канцелярії ("Summaria" -1870 р.) де є запис про надання у 1485 році привілеїв на с. Словіту власниці Катарині Косцєлєцькій. Це значить, що у 1485 році село вже існувалося.

Великого горя зазнавали словітчани від монголо – татарських нападів. Давня література розказує, що на території села є велика могила часів татарської навали. В ХVI столітті татарами був зруйнований жіночий монастир, який був відбудований лише у 1616 році. Перша згадка про Словітський жіночий монастир чину Василія Великого відноситься до 1581-1589 рр. Збереглися такі документи як:

- грамота Єпископа Афанасія Шептицького (1721 р.) про призначення Серафими Зінківської ігуменею Словітського монастиря;

- наказ Галицького Митрополита Антонія Ангеловича про призначення Атанасії Краківської ігуменею монастиря (1810 р.); 1821 р –заступником прокуратора монастиря призначений М. Барвінський у 1822 р. – Антоній Левицький; Станом на 1907 рік ігуменею була Анна Теодорович.

У Центральному державному історичному архіві України, м. Львів чудово збереглися матеріали про відбування панщини селянами – підданими монастиря (розпорядження, відомості, табелі); інвентарний опис монастирського млину; матеріали про відміну панщини на території південно-західних українських земель та ліквідацію підданства селян с. Словіта і сплату земельної ренти (відомості, списки, розпорядження); списки земель, будівель, інвентарні описи  майна Словітського монастиря; план побудови стодоли та клуні на подвір'ї монастиря; список членів братства при монастирській церкві; відомості про персональний склад монахинь та монастирських слуг, листування монастиря з різних питань; матеріали про діяльність при монастирської школи закритого типу та ряд інших цікавих документів.

Надзвичайно цікавим виявився інвентарний опис майна Василіанського монастиря у Словіті, де зазначено про наявність у монастирі книг до Федорівського друку а саме:

1.     "Новий заповіт" 1511 р. з мідними застібками виданий у Почаєві.

2.      "Тріодіон Ін Кварто" 1527 р. київське видання в шкіряній оправі.

3.     "Тріодіон Ін Кварто" 1540 р.

4.     "Анфологіон" 1542 р. виданий у Львові.

5.     "Служебник" 1546 р. виданий у Львові.

6.     "Епістоляріон або Апостол" 1566 р. виданий у Львові.

Окремі будівлі з комплексу монастиря, зокрема при монастирська  церква Воздвиження Чесного Хреста збереглася до 1960 року а головний корпус і по сьогоднішній день.

На цей час Словіта славилася добрими майстрами по будівництву водяних млинів. Про це свідчать документи, в яких говориться, що 20 липня 1966 року Ян Мнішех генеральний львівський-глинянський староста передає два млини в с. Словіта жіночому монастиреві. Один з таких млинів збудований у XVI ст. зберігався до 1965 року.

Дуже часто, "з ласки " польського короля село переходило від одного пана до іншого. Так 23 лютого 1693 року король Ян ІІІ своїм указом підписаним в Гродно передає Словіту Францішкові Бжуховіцькому а вже 6 квітня 1694 року в м. Жовкві Ян ІІІ надає дозвіл Станіславу Троянівському передати право довічного користування с. Словіта Руського воєводства, Глинянського староства Теофілії Машицькій вдові по Миколаю.

Жителі Словіти не одноразово піднімалися на боротьбу зі своїми гнобителями. У 1880 році було спалено всі будівлі Троянівського. Але це не принесло полегшення селянам. Згодом, їх же руками все було відбудовано. Відміна кріпосного права не виправдала сподівань жителів. Всі кращі землі  були власністю панів Вайсмана, Трачевського та інших. Їм належало 500 Га. землі, церкві -101Га. і монастиреві 40 Га. В загальному, станом на 1870 рік в селі нараховувалося 1774 жителя їм належало: під селянські угіддя 1904 м2 землі, лісу -214 м2, в той час. як панові належало 780 м2 землі, 2139 м2 лісу.

За десять років кількість жителів села зменшилася на 434 чоловіка і станом на 1880 рік становила 1440 чоловік, багато односельчан подалися за океан шукати кращої долі.

Більшість сімей не мали свого житла і проживали в найманих оселях. З цього користав поміщик. Він будував великі будинки з маленькими кімнатами і приймав туди тих, які погоджувалися працювати в нього на вигідних йому умовах.

У 1907 році селяни організовано не вийшли на жнива панського врожаю. Пан зібрав своїх ковалів, гайдуків і вирушив в поле. Але з двору їх не випустила організована громада селян. Надвечір багато селян було заарештовано, деякі з них не повернулися до дому.

Великі прибутки поміщика з поля та заїзного двору, який він утримував при "битому» шляху, дозволили побудувати йому у 1896-1898 рр. паровий млин і ґуральню. В цей же час в селі появилося три корчми, через які значна частина зароблених селянами грошей, знову поверталася до пана.

Надзвичайно цікавими джерелами для дослідження історії села є Алфавітний покажчик власників земельних ділянок с. Словіта Крайової земельно-податкової комісії м. Львова станом на 1845 рік, Журнал обліку земельних ділянок із зазначенням їх власників с. Словіта, та поземельні кадастри (Йосифінська та Францисканська метрики).

Перші поземельні кадастри Галичини, відомі в історичній літературі під назвою Йосифінської (1785-1788 рр.) і Францисканської (1819-1820 рр. ) метрик, є невичерпним джерелом для вивчення історії розвитку продуктивних сил у сільському господарстві й промисловості, суспільно-економічних відносин і культури на західноукраїнських землях в період розкладу фільварково-панщинної системи і зародження капіталізму. Дані метрики, крім докладних даних про земельні ресурси маєтків і громад, детально аналізують стан і використання сільськогосподарських угідь, містять дані, зібрані за єдиним принципом, в один час і охоплюють всі без винятку продуктивні землі досліджуваної території.

Ось за даними вищезгаданих документів перелік родин, які тоді (1788-1845 рр.) проживали в с. Словіта: Андрушко, Беднажів, Білих, Борчаків, Босих, Борухів, Войтків, Василів, Волошиних, Ганачівських, Гнатових, Галушки, Дідухів, Хоптівських, Юзьківих, Цісів, Цесців, Яцури, Цимбалки, Данків, Деленки, Дячишин, Гнатківських, Горішних, Яцури, Івасєчко, Кусих, Колодіїв, Корчіїв, Ковальчиків, Козаків, Козачишин, Кріль, Кривов'єзих, Кураж, Лемішки, Ліпських, Лабазишин, Лабазів, Лукавеньких, Лущаковських, Малих, Маєвичів, Мазурських, Микитів, Мельників, Мігоцьких, Мойси, Мудраків, Мальків, Музики, Масних, Нагуляків, Олійників, Панчуків, Папроцьких, Пасічників, Павлів, Паньків, Павлусів, Плющів, Підківки, Присадного, Польних, Романишиних, Серни, Сендеги, Сохацьких, Станькісів, Струків, Суліпи, Ткачів, Хахули, Шаблистих, Шалапських, Шевчуків, Швець Остюків, Олійників, Закутинського, Захарчуків, Захарків, Зеньовських, Жовнірів, Жиданів.

Великою землевласницею в селі на цей час була Стшелецька Йоганна, а також значаться землі графа Потоцького (городу біля дому 2431 сажнів2, саду 2908 с.2, городу 2040 с.2).

Не менш цікавими є назви місцевостей села (де розміщувалися продуктивні ділянки землі) за цими ж документами: "В Лазку і за Лазком", "Верби", "Кізя", "Великий і Малий Горб", "Садочний Горб", "Істерія", "На плоских (довгих)", "Словітська гора", "На каміню", "На підланню", "За ровом", "Луки Розсохи", "Гайдуцьке", "Руда", "Між лоз", "Кодлубиська", "Долина", "Вітелки", "Вістрове", "Буківець", "Рудки", "Круглі лози", "Чортова мішня", "Мазов", "Мойське", "Середнє", "Садки", "Поплави", "Якторівський потік", "Могилка", "Сутичина" (переклад з польської)

Після закінчення українсько-польської війни влада Польщі в Західній Україні з погляду міжнародного права залишалася спірною аж до 1923 року. відчувши спроможність до створення власної держави, галицькі українці не визнавали над собою влади Польщі. Це виражалося у саботажах і терористичних актах проти польських чиновників і поміщиків. У свою чергу, польська адміністрація діяла в Галичині так, ніби це був польський край, цілковито ігноруючи культурні і економічні потреби українців.

Зважаючи на міжнародну громадську думку, польський уряд декларував повагу до прав українців, запевняв західні держави у тому, що надасть автономію Східній Галичині, дозволить використання української мови в адміністративних установах поряд з польською, відкриє для українців державний університет. З огляду на це, конференція послів держав Антанти у Версалі 4 березня 1923 року ухвалила рішення про прилучення Східної Галичини до Польщі при умові створення для українців автономії. Але цю умову поляки виконувати не збиралися.

В 1924 році було прийнято закон, який забороняв використання української мови у державних установах. У цьому ж році провели шкільну реформу, внаслідок якої більшість українських шкіл стали утраквістичними, тобто двомовними з переважанням польської мови. Безоглядна дискримінація українців проявлялася в усіх сферах – від побутового рівня до державних установ.

Великим лихом для українців стала польська колонізація. У 20-х роках для зміцнення своєї присутності в Галичині і на Волині уряд запрошував польських переселенців, в основному ветеранів війни, налаштованих у край шовіністично до українців. В умовах. коли Галичина вважалася одним із найбільших перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи, польським колоністам, або мазурам – як їх називало місцеве населення, надавалися кращі землі та значні грошові субсидії для облаштування господарства. До 1938 року в села Галичини і Волині прибуло 200 тис. поляків. переселенці, які не хотіли обробляти землю, отримували добре оплачувані посади жандармів, поштовхів, дрібних чиновників.

Польська колонізація зачепила і Словіту. За даними Шематизмів станом на 1924 рік (власник Словіти Клементина Трачевська і спадкоємці Казимира Трачевського) в Словіті проживало 1423 чоловіки з них 383 поляків 107 жидів; а станом на 1932 рік (власник Словіти Степан Трачевський) проживало 1498 чоловік з них 465 поляків і 150 жидів.

Станом на 1930 рік ( за даними Ksiega adresowa Polski ) в Словіті значиться: бондар – Хойса (Мойса); тесля –Бурбан Я., Мазур М.; колодник – Борух М.; коваль – Цимбаліста, Цьвєк , Гавришкевич; кравець – Баум Р., Дух А., Маціяш А; муляр – Радомський Т., Жмурко Х.; "різні товари" -  Клейн М., Клейн С., Маславський С., Роч А.; столяр – Волошин; швець – Гнатів М., Гнатів С.; тютюнові вироби – Гнатів М., Підківка П.; виробник алкоголю – Галушка А, Васер В; каменоломня – Васер В.; кооператив - "Гаразд"; млини – кляшторний, Василіянок, Паславська Р., Трачевський П.

До 1939 року в Словіті була початкова школа, 4 вчителі, які навчали на польській мові. На цей час в селі проживало дві третини неписьменних жителів. Микола Борух за панської Польщі продав не один шмат землі, для того, що б вивчити свого сина Івана на учителя.

Та не дивлячись на гноблення української культури у 1908 році в с. Словіта з ініціативи священника Івана Бачинського, жителів села Олекси Нагуляка, Гринька Лемішки і братства засновано осередок товариства "Просвіта". Станом на 1909 р. склад товариства був наступним:

Голова Іван Бачинський

місто-голова Максим Сохацький

писар Юрко Козачишин

касією Максим Сохацький

бібліотекар і господар Михайло Струк.

Всього членів осередку 60, з них чоловіків 30, жінок 15, парубків 10, дівчат 5, письменних 38, книг в бібліотеці 100.

         Станом на 1925 рік:

         Голова Іван Бачинський (священник)

         місто голова Олекса Нагуляк

         писар Андрей Козачишин

         скарбник Гринько Лемішка

         бібліотекар Семко Гнатів

         член відділу Іван Палажій (дяк)

         господар ПавлоЦьвєк (коваль)

         1-й заступник Василь Нагуляк

         2-й заступник Павло Кріль

         3-й заступник Іван Мойса

Всього членів осередку 77, з них чоловіків 24, жінок 2, хлопців 36, дівчат 15, в бібліотеці налічувалося 107 книг.  При осередку діяв аматорський гурток в якому приймало участь 25 чоловік, художнім керівником був Юрій Бачинський. В їхньому репертуарі були такі вистави як: "Дай серцю волю", "Ой не ходи Грицю", "Заручини по смерті", "На сіножаті", "Нещасне кохання" та інші.

       Станом на 1932 рік вже налічувалося 158 членів товариства. Постійної читальні осередок не мав, як правило розміщувався в хатах односельчан Мельника Міхала, Івана Волошина та інших.

Історія лівого руху в Галичині є малодослідженою темою з кількох причин. У комуністичні часи, коли історія була партійною наукою, годі було сподіватися серйозних досліджень історії України, в тому числі досліджень українського лівого руху. Огида, яку викликав у галичан комунізм і соціалізм в інтерпретації московських большевиків після 1939 року, поширилася на весь лівий рух. На загал, більшість населення ототожнювала українських лівих усіх відтінків з московськими прислужниками, оскільки офіційна большевицька пропаганда саме так їх і представляла. Ця хибна думка панувала ще й тому, що після 1920–х років у совєтській Україні, а після 1939 року в Західній Україні, українські комуністи були дощенту винищені московськими большевиками, які не допускали існування жодних українських політичних партій, в тому числі й лівого спрямування. Українські комуністи та соціалісти, які не відреклись від свого народу і не перейшли на позиції московського большевизму, були знищені фізично. Нечисленних українських націонал-комуністів, які з'являлися в рядах КПРС, знищували морально, і вони не становили політичної сили. З огляду на це, в Україні комуністів другої половини ХХ – початку ХХІ ст.. не можна вважати українськими. Це антиукраїнська партія, яка в Україні відстоює інтереси Росії і всіляко поборює інтереси українського народу.

Після більшовицького перевороту в жовтні 1917 року лівий рух у Галичині зазнав сильного впливу з боку Росії. Носіями комуністичної ідеології стало немало українських патріотів, які побували в російському полоні та брали участь у революційних процесах. Вони прагнули втілити в життя на українській землі ідеї соціальної рівності, відібрати у польських поміщиків землю і роздати її українським селянам. разом з ти вони залишалися патріотами свого народу і прагнули до створення незалежної Української держави, в якій буде панувати демократія, соціальна і національна рівність.

З приходом радянської влади у 1939 році члени селянського комітету Гнатів Дмиро, Романишин Антін, Кріль Павло поділили поміж сільською біднотою 700 Га. поміщицької землі, панське зерно, худобу, інвентар. В селі відкрилася семирічна школа і шкільна їдальня. В приміщенні будинку пана Трачевського відкрито сільський магазин.

Після укладення пакту Молотова-Ріббентропа в серпні 1939 року було зрозуміло, що війна неминуча, а, значить, ненависному польському окупаційному режимові приходить кінець хоч люди знали, що большевицький режим набагато страшніший. Та перш ніж він прийшов прийшлося жити при не менш звірячому, нелюдському режимі. 
З червня 1941 року до 25 липня 1944 року село було окуповане німецько-фашистськими окупантами. Словіта не була місцем боїв, лінія фронту проходила повз Перемишляни. Десятки жителів Словіти були насильно вивезені на примусові, каторжні роботи до Німеччини. Жорстокого переслідування зазнавали з боку фашистів Гнатів Дмитро, за те, що був у 1940-1941 роках секретарем сільради, Гнатів Семен, за те, що працював фінагентом та ряд інших односельчан. Навіть в жорстокі часи жителі села залишалися чуйними людьми. відомі факти коли під час нерівного бою біля села Севороги, біля Перемишлян, один радянський партизан був тяжко поранений гітлерівцями і перенесений своїми товаришами у словітський ліс. Звідси жителі села Макар Степан і Борух Степан перевезли пораненого і його товаришів через с. Новосілки в напрямку до с. Ожидів Олеського району. Тріпник Микола Петрович перевів групу партизанів через небезпечну ділянку шосе між селами Новосілки і Митулин, жителі села ризикуючи власним життям рятували життя інших людей виконуючи свій християнський обов'язок.
На території села у 1941 році фашистами розстріляно понад 100 чоловік радянських військовополонених та цивільного населення привезеного з інших місцевостей. 452 жителі села брали участь у бойових діях на різних фронтах, 48 з них загинуло, 58 чоловік відзначено орденами і медалями. У 1956 році, за рішенням зборів селян, правління колгоспу встановило обеліск слави загиблим на війні односельчанам.

У 1950 році в Словіті було засновано колгосп "Шлях Ілліча" а в 1959 році відбулося "укрупнення" з колгоспом "ХVІ з'їзду ВКП(б)" і колгосп отримав назву "ім. 17 вересня". Розмір земельних угідь складав 2273 Га. в тому числі 1468 Га орної землі. В колгоспі вирощувалися переважно такі культури як цукровий буряк, кукурудза, картопля, пшениця, горох, гречка та інші.

На 100 Га. угідь в колгоспі було 41 голова великої рогатої худоби, в тому числі 15 корів і 34 свині. В колгоспі було 10 тракторів, 5 комбайнів, в тому числі 2 зернові, 2 силосні і 1 кукурудзозбиральний.

У 1952 році було збудовано 2 цегольні, у 1957 р. – пилорама. Електрифіковано і радіофіковано село з 1960 року. Неподільний фонд колгоспу становив 460 тис. крб.

Станом на 1963 рік в селі налічувалося: 16 вчителів, 6 лікарів, 50 різних спеціалістів, 1 клуб (заснований у 1950 р.), 3 бібліотеки (сільська – 6500 книг, шкільна, при лікарні), 1 лікарня (заснована у 1962 р.), 1 медпункт (заснований у 1945 р.), 1 дитячі ясла ( 50 діток, з 1953 р.), 70 чол. з середньою освітою, 450 чол. з незакінченою середньою освітою, 20 чол. з вищою освітою. У Словітській школі ( директор Корчовський) навчалося 250 дітей. Неможливо не згадати про одного із вчителів Словітської школи Миколу Янішевського, який чи мало добра зробив, як для села, так і для односельчан. Людина доброї душі і невичерпної наснаги, власне він організував в селі історичний музей, який, на жаль, сьогодні занедбаний і практично втрачений.

Партійна організація в Словіті створена у 1952 році, комсомольська у 1955 р. В ті ж роки були створені профспілкові організації працівників освіти та медичних працівників. Крім цього в селі діяли громадські організації такі як "Жіноча рада", яку очолювала Яремчишина Ольга, "Народна дружина", яку очолював Ксенчук Семен, і "Громадський суд", який очолював Гнатів Дмитро.

В цей же час в селі створено молодіжну волейбольну і футбольну команди. Активними організаторами фізкультурної роботи серед молоді були Кривцун Петро, Волошин Микола та інші. При клубі працювало 6 гуртків художньої самодіяльності активними учасниками яких були Гнатів Борис, Міськів Марія, Матвіїв Петро.

Глибоко у побут словітчан увійшло кіно. Кінопересувна станція в селі працювала з 1945 року, а з 1952 р. в клубі встановлено стаціонарні кіноапарати, які вміло, впродовж десятиріч обслуговував кіномеханік Радомський Анатолій.

На 1 січня 1963 року в Словіті налічувалося 474 дворів і 1600 чоловік жителів, з них 1202 колгоспників, 55 робітників і 73 чол. інтелігенції.

З 1955 по 1958 рік жителями села збудовано за власні кошти близько 60-ти житлових будинків, придбано 6 телевізорів, понад 300 велосипедів, 5 мотоциклів.

В селі було дві церкви одна при монастирі, про яку згадувалося вище, інша Святого Апостола і Євангелиста Івана Богослова, будована у 1906 році (мурована з каменя), яка чудово збереглася і по сьогоднішній день. Крім цього у 1903 році в селі було збудовано під патронатом поміщиків Завідовських та Війсманів римо-католицький костел, який за часів радянської влади був перетворений на склад хімічних речовин, а сьогодні реконструйований під церкву Святих Апостолів Петра і Павла.  
  
                  П. І.Кравчук, заступник директора Державного архіву Львівської області 
                      Посилання:  http://www.archive.lviv.ua/     
 

 -        -        -         -         -         -         -        -        -  
Ремезівці 
  

Село Ремезівці  знаходиться в південній частині Золочівського району (Львівської області), на відстані 10 кілометрів від Золочева. До села прилягають невеликі хутори: Гевки, Лісові, Цици.
    Ремезівці розташовані на межі Гологірської височини і Перемишлянського горбогір’я. На північній околиці села по неширокій долині протікає річка Золота Липа. Вїзд у село прикрашає великий ставок, лівий берег якого вкритий молодим сосновим лісом. 
   Цей чудовий куточок природи приваблює сюди, особливо влітку, багато відпочиваючих з усієї околиці. Село має добре розвинену інфраструктуру. Горби, що плавно опускаються до долини  Золотої Липи перетинають вулиці: Млинська, Золочівська, Вовкова,  Горинська, Підліс, Долина – майже всі заасфальтовані.
   Жителі села, в основному, зайняті у домашньому сільському господарстві. Сірі і темно-сірі опідзолені грунти при належній агротехнології дають можливість отримувати непоганий врожай озимої пшениці, жита, картоплі, буряка. Є усі сприятливі умови для заняття садівництвом та тваринництвом.
    Початки Ремезівців сягають сивої давнини. Перші поселення на теренах села виявлені під час археологічних досліджень і сягають дохристиянської ери.
    На основі археологічних розкопок, які проводились на початку 20 століття і в радянські  часи, можна стверджувати, що історія  Ремезівців, а отже, матеріальна та духовна культура слов’янського населення, яке вчені-історики відносять до  племен дулібо-бужанської  вітки білих хорватів, сягає часів   більш відомих поселень краю – літописного Пліснеська та напівлегендарного Радечого.
   Так, під час археологічних розкопок, що велись у 80-ті роки 20 ст., на лівому березі р. Золота Липа виявлено цікаві пам’ятки матеріальної культури  часів Київської Русі. Тут розкопано у безпосередній близькості близько десятка печей, у яких виплавляли залізо із болотної руди. Дані розкопок показали, що ці печі існували у кінці IX – на поч. X ст.  Вони відрізнялися від інших  вищим рівнем конструкції печей – багаторазовим їх використанням. Крім того, поряд із печами виявлено залишки приміщень, де обробляли добутий метал, - кузні, - а поряд – господарські приміщення.
    Походження назви села Ремезівці пов’язують із невеличкою пташкою ремезом, що гніздиться у заплавах рік та озер, вибудовує свою хитру домівку у вигляді «рукавички» і водиться у болотистій місцевості. Мабуть, у ті далекі часи, волога місцевість приваблювала сюди цих птахів, що і дало назву поселенню, а можливо, таке ім’я мав перший поселенець на цих землях, який і започаткував село.
   Перша писемна згадка про село датується 1415 роком. У давньому  акті  поселення згадується під назвою «Желшезовче», що  належало до Петра Желшезовського. У  цьому документі говорилося, що Дмитро з сусіднього села  Шпиколос дав оо. Домініканам  позику в сумі 4 кіп грошей  на підклад ставу в Ремезівцях  і 12 кіп  на  став у селі Урманю. Отці Домінікани мали в своїх  руках або ціле село, або тільки  став у Ремезівцях. Щоб обмінятися послугами  за корисну для  оо. Домініканів  справу  з Дмитром, вони зобовязалися правити Богослужіння  за його здоровя  .  Згаданий Дмитро зі Шпиколос  був напевно  хитрою і користолюбною людиною, бо з давніх-давен  брав мито  в  Ремезівцях від мешканців села, хоч не  мав на це права, так як був власником Шпиколос.  У 1469р.  королівська канцелярія  заборонила йому проводити незаконну  експлуатацію села і з цього часу назва поселення залишається такою, якою ми знаємо її сьогодні.
   У 1579р. Петро Кардей  і  його брат Микола, з дозволу короля  Стефана Баторія , збудували в Ремезівцях  замок, але від нього не залишилося ніяких слідів.  У 1604р татарська орда знищила село , але новий його власник,  дідич Пекарський, відбудував і заселив село  наново після чого продав село Бзожовському ,  який у 1630 р, з невідомої причини, подарував його Маргариті з Бенькової. Від неї  село перейшло до рук   Конецпольських.  Черговим власником був король Собеський, який купив село у Конецпольського. Завдяки королю, село одержало  в 1694  році привілей магдебурзького права, що було рідкісним випадком, бо звичайно таке право діставали лише міста, або села в перехідній стадії  до статусу міст. У 1699 році Ремезівці перейшли до сина польського короля Якова Собеського, але через деякий час він відступив село своєму братові  Маркові, який у 1723 році  передав цю даровизну  третьому братові -  Констянтинові. Цей, останній,  віддав село на три роки в оренду Антонієві Бекерському  за ціну 63 тисяч польських  злотих. Видно, що прибуткова вартість  ресурсів Ремезовець  була високою, коли оренда  досягала такої великої суми.
   З переходом Галичини під владу Австро-Угорщини село продовжувало змінювати власників. У 1781 році, у селі було збудовано  греко-католицьку церкву У 1880 році дідич мав у селі  1546 моргів поля, а селяни мали 3274.  Тоді було в Ремезівцях 190 домів і 1773 мешканців, а саме 1048 греко-католиків, 76  римо-католиків і 49 євреїв. В селі була  однокласна школа, фільварок, ґуральня і млин.
   На розвиток села другої половини 19 – початку 20 ст. наклали відбиток ті суспільно-політичні процеси, що мали місце у Галичині того часу.  На жаль, не має точних даних, коли в селі виник осередок товариства «Просвіта», але як стверджує п. В. Болюбаш, мешканці села твердо стояли на національних позиціях. Відомо також, що в селі існував осередок  товариства ім. Качковського, щоправда  проіснув  він недовго. Москвофільський характер  цього товариства не знайшов послідовників серед мешканців села.  На базі історичної літератури можна опосередковано зробити висновок, що тогочасні парохи могли перебувати під впливом москвофільських орієнтацій, тому що майже всі церковні декани в Золочівщині  стояли  на  москвофільській платформі (див.: М. Стахів «Москвофільство в Золочівщині і Зборівщині»). Якщо в Ремезівцях   дійшло  до  боротьби  між москвофільством і народницькою стихією, то вона завершилась перемогою національних сил ХІХ і ХХ ст.
     За австрійського режиму була в Ремезівцях  лише двокласова народна школа – назва  від  двох  шкільних зал  і  двох учителів, хоч ділилася вона на чотири класи – ступені. Першим учителем  (після дяковчителів)  був Петро Маморський, дід Романа Завадовича. Згодом було таке чергування: Граб’янка, Пішецький і Федір Заєць. За української держави і  перші чотири роки польської окупації учителем був Михайло Завадович  і  його дружина Олена – батьки Романа Завадовича. Пізніше учителював і був директором Павло  Тильчак  з  вчителями --  Михайлом  Ататеєм   і  Романною  Гузар.  У 30-ті роки у школі мали місце неодноразові перевірки, з метою контролю за вчителями, які на думку керівництва проводили навчання не в інтересах Польщі і тому вчителем було прислано поляка М Лянга, який явно недолюблював українців. У 1939 році, з приходом  довлади більшовиків, школа стала семикласною, а з 1942 р. – знову чотирикласною.
    Ще напередодні першої світової війни із Соколіввки, що на Бродівщині прислано до Ремезовець громадсько-просвітницького діяча, педагога і талановитого диригента Ф. Заяця. Це було зроблено з метою призупинення його активної діяльності, яку він здійснював у Соколівці. Але і тут молодий ентузіаст заснував читальню «Просвіти» створив мішаний сільський хор, який досяг високого мистецького рівня. Свідченням цього є запрошення хору разом з диригентом  на святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка  у місто Золочів. Збереглася копія цього запрошення, яке додається:
                                                                             Золочів, дня 1 мая 1914 р.

           До Високоповажного   пана Теодора Заяця   в Ремезівцях.
      Отсим маємо честь запросити Вас до участі в ювілейнім обході 100 роковин уродин Т. Шевченка дня 17 с. м.  та просимо уклінно о відспіване ремезівським хором Служби Божої. Єсли  би се не робило великої трудності, просимо о вивчене Лисенка «Боже великий єдиний».
                                                                              З високим поваженієм, М . Балтарович.
 
    Із початком Першої світової війни у національно-культурному житті  краю тривав певний застій аж до 1924 року, коли вже зусиллями молодого Р. Завадовича  була відновлена читальня  у Ремезівцях, створено хор та театральний гурток. Як стверджує у своїх спогадах Р. Завадович, довший час село було осередком культурно-просвітницького життя усього району Тут проходили курси диригентів хорових колективів, проводились районні концерти чи хорові змагання, знаходилася найбільша в окрузі музична бібліотека. З часом у селі діяло дві читальні, створена гарна бібліотека і налагоджено читання книжок на дому з кінцевими перевірками та нагородами.
     До визначних  ремезівських педагогів належать: Михайло й Олена Завадовичі, Павло Тильчак,  Романна Гузар-Ататєй, Дубинка і Ярослав Караванський. Усі вони залишили  за собою память палких патріотів, відданого служіння молоді і людей високих громадських чеснот.
    В Ремезівцях є церква св. Дмитрія, яку  збудовано  з цегли ще за панщини. За живої памяті колишніх мешканців  села священиками були о. Новацький, Й. Балтарович, Л. Нестор, Р.Дикин, Г. Бредень і Б. Бачинський. Користаючи  з конституційного права  про «свободу релігії» за першої більшовицької  окупації, о. Б. Бачинський викладав учням релігійну науку  в церкві, але невдовзі  окупант заборонив йому «псувати»  шкільну молодь..
    Поразка українських  армій у   війні за українську державність  залишила глибокий слід   на учасниках цієї боротьби.   Розповідь про воєнні  події  притягали  увагу  допитливих синів   і  дочок батьків, що боролися в рядах  УСС, УГА і УНР. Зокрема , відомо, що у рядах українських січових стрільців служив  житель села Чепак Василь, однак як склалася його доля після вступу до Легіону невідомо.
   На ремезівському кладовищі знаходиться могила стрільця УГА, яку молодь села уквітчала й упорядкувала щорічно на день Зелених Свят. Вона була водночас місцем присяганням членів ОУН та влаштовування окремих відправ з членами організації. 
  Культурне життя в ремезівської громади зосереджувалося навколо читальні «Просвіта», кооперативи, церкви, школи і самодіяльного аматорського гуртка і хору, диригентом якого у 30-і роки  був Роман Завадович, а згодом Степан Дацко.  Слід зазначити, що душею культурно – громадського життя і натхненником усіх культурних починань був Роман Завадович, відомий письменник дитячої літератури, поет і педагог. У Ремезівцях Р. Завадович проживав декілька передвоєнних років та весь період німецької окупації. У 1944 поет разом із дружиною та матірю виїхали за кордон. До сьогоднішнього дня про цю людину  з великою шаною відгукуються сельчани, яким довелося спілкуватися із ним.
    Ініціатором   кооперативного життя  - був Федір Бондар. Він був членом  Надзірної Ради Повітового Союзу Кооперативів  у Золочеві, а також і головою сільської «Просвіти». Саме він став  одним  із перших, кого у результаті приходу радянської армії у 1939 році НКВД   підступно арештувало і замордувало у підвалах  Золочівського  замку до смерті. Жертвою червоного терору став і бібліотекар сільської читальні – Федір Болюбаш. З  другим приходом більшовиків НКВД схопило його і разом з родиною запроторено на Сибір. З Ремезівців  походив Петро Цица, випускник золочівської гімназії. Польський суд засудив його у  1938 році до смертної кари за причетність до вбивств Афінських. З початком війни вийшов на волю і опинився по той бік Сяну. Там готував майбутніх членів похідних Груп в Україну для боротьби за незалежність..  Знаний під  псевдонімом « Кіндрат», був членом Південної похідної групи ОУН. На Херсонщині був схоплений Гестапо і повішений у херсонській в’язниці наприкінці 1941 р.
    Крім чудового хорового колективу у селі наприкінці 30-х на початку 40-х рр.. працював аматорський драмгурток, яким керував Василь Гевко. Гурток часто виїзджав до сусідніх сіл з п’єсами і драмами та заохочував місцеву молодь до заснування своїх власних аматорських гуртків. Сільський «театр» вінчався славою добрих акторів, серед яких слід відзначити  Миколу Попадюка, Галяна Семена, Михайла та Івана Чепаків, Петра і Михайла Курпітів, Василя Босака, Василя Чіпака, Григорія  Болюбаша, Марію Юрків, Ольгу Босак, Наталку Бойко, Ольгу Федунчик та багато інших. На жаль, із встановлення радянської влади у краї усі вище перелічені заклади  були закриті і розформовані.
     На зміну московському окупантові у 1941 р. прийшли гітлерівці. У цей час у селі була створена підпільна партизанська криївка УПА, яка повинна була вести боротьбу як із німецькими так і з радянськими окупантами.
Військові дії пронеслися селом майже вихором. 12 січня 1944 року на території села відбулась перестрілка між українськими партизанами і радянським відгалуженням партизанського з’єднання  Федорова, в якому загинула значна частина сільської криївки серед яких :Василь Чепак, Матвій Сорока, Мілько Чепак, Михайло і Василько Босаки ( брати). Всіх оборонців село поховано в одній могилі на ремезівському кладовищі.
    На третій день Великодніх свят 1944 року Золочівську вулицю Ремезовець спалено вогнепальними кулями німецько – польською поліційною експедицією, що поверталася з погромницької акції с. Шпиколос.
     З початком другої радянізації  у 1944 році село зазнало жертв астрономічних величин. «Визволяючи» Україну з її свободи, більшовицьке керівництво застосувало тактику масового терору, зверненого проти мирного населення: багатьох заарештовано й запроторено на Сибір, у  рядах українських повстанців  у боротьбі із новим ворогом полягли смертю героїв Омелян Босак, Марія Чепак, Микола Шумляковський, Михайло Лісовий, Прус Григорій, Іван Смерека і Василь Чукас. Петра Курпіту схоплено живим у бою і заслано  на 25 років у Сибір, без дозволу повернутися в Україну.
     Незважаючи на героїчну боротьбу опір повстанців було подолано і в селі розпочалося «радянське будівництво». У 1948 році  за рахунок відібраних у   сільських мешканців будівель, поля, худоби та ін. було створено колгосп імені Т. Г. Шевченка, до якого у 1958 році було приєднано колективне господарство ім. Молотова ( с. Шпиколоси) та колгосп с. Підгір’я. Новостворене господарство мало назву – колгосп ім. Н. Крупської, яке у 1991 році було перейменоване у колгосп імені В. Івасюка, що проіснував до 2000 року. Напрям господарства був – льонарсько-тваринницький. Колгосп спеціалізувався на вирощуванні зернових, картоплі та цукрового буряка, мав добре розвинений господарський комплекс по розведенні великої рогатої худоби.  За часи радянської влади у селі вже у 80 –ті роки було заасфальтовано більшість вулиць, збудовано нову школу, будинок культури, ряд двоповерхових будинків для проживання колгоспників. З проголошенням Незалежності України колективне господарство було розпайоване між його членами, ряд будівель господарства  викуплені приватними підприємцями. У 1994 році від Ремезівцівської сільської ради була відокремлено у самостійну одиницю Шпиколоська сільська рада.
    За роки радянської влади не переставала діяти церква, яка  з греко-католицької у 1946 році змушена була  стати православною, а з початком духовного розкріпачення, що розпочалося  наприкінці 80 – х рр. у селі утворилося дві конфесії : греко-католицька та УПЦ-КП. На території села проживають віряни й інших релігійних згромаджень – християни віри Євангельської та баптисти.

  
     Добре зерно, засіяне у благодатний грунт Ремезівщини дало добрі сходи.  Звідси пішли у великий світ поет Теодор Курпіта (див. рубрику цього блогу "Визначні постаті Золочівщини"), широко знані діячі науки, що проживали за межами України, але є вихідцями нашого села, - П. Дацко, Володимир Болюбаш (фундатор і редактор фундаментальної праці «Золочівщина – земля Маркіяна Шашкевича»), з ремезівського кореня постав і визначний політичний діяч, дипломат, перший Посол США в Україні – Роман Попадюк, і багато-багато інших земляків.
   Зерна мудрості, просвіти, науки  та культури, принесені у східнослов’янський світ Великими Кирилом та Мефодієм, продовжують засівати уже на ниві Незалежної Української Держави ремезівчани нового покоління: Босак Володимир Омелянович – викладач Української Академії друку, поліграфії та видавничої справи, Смерека Ігор Ізидорович – кандидат фізико-математичних наук, викладач університету Львівська Політехніка, Криховець-Гуляк Леся Василівна – кандидат наук з неорганічної хімії, викладач кафедри неорганічної хімії Волинського Державного Університету ім. Лесі Українки.
    Селом «поетів і боєвиків» назвав Ремезівці у газетній статті Володимир Болюбаш.      У час становлення і розбудови економіки, політичного державотворення і міжнародних відносин, культури і Ремезівці займають свою чільне місце. Незважаючи на економічні негаразди і тут постають новобудови. Спільними стараннями громад греко-католицької  та православної церков здійснюється  поступова реконструкція храму св. Димитрія, щороку поповнюються  випускниками середньої школи вищі та середні спеціальні заклади України. Ремезівчани завжди були активними учасниками усіх політичних подій, що мали місце у нашій державі, а тому живуть із вірою, що увійдуть у нове тисячоліття як село Поетів та Будівничих.

     Сучасна історія села. 
     Станом на початок 2014 року в селі проживало 945 мешканців.
     На даний момент у селі працюють: пилорама, мебельне та столярне підприємство. Мебельне підприємство «Темп» успішно завойовує своїми виробами ринок району. Працює також і столярне виробництво по виготовленню вікон та дверей. Населення в основному займається веденням підсобного господарства. У селі відсутні фермерські чи інші сільськогосподарські господарства. Значна частина жителів, переважно чоловіки віком від 20 - 50 років працюють на будівництві у ближньому і далекому зарубіжжі та великих містах України.
     У селі працюють три продовольчі крамниці, фельдшерський пункт.
    Для дозвілля і відпочинку людей працює будинок «Просвіти» та сільська бібліотека. Спортивно-футбольна команда села «Золота Липа» неодноразово ставала фіналістом  першості району з футболу.
     З 2003 року у селі почали здійснювати поетапну газифікацію, яку на даний момент вже завершено, а у 2006 році тут створена територіальна газова дільниця, котрій підпорядковано ряд сіл поморянської зони.  За останні роки  коштом жителів села побудовано чотири каплички.
     У повоєнний період в селі діяла початкова чотирирічна школа, яка з 1953 року стала семирічною. З першого вересня 1959 року на базі семирічної школи була створена 8-річна школа, яка проіснувала до 1 вересня 1980 року.    
     З вересня 1980 року була створена у селі середня десятирічна школа, яка у 1989-1990 роках перетворена в середню одинадцятирічну школу.


  Джерело:    
    Золочівщина: її минуле і сучасне: розвідки, спомини, публікації,  пам'ятки, постаті / упоряд. М.Дубас. - Львів: Мс, 2006. -  С. 88-89, 126, 210.




 -       -        -        -         -        -       -       -       -        -


Білий Камінь
(давня істрія села)

                                                              Вигляд села з півночі

     Село Білий Камінь Золочівського району Львівської області розташоване на правому березі ріки Західний Буг за 13 км на північний захід від районного центру, при шляху Золочів - Олесько в дуже гарній околиці серед соснових лісів. Населення становить 720 осіб (станом на початок 2014 р.). Село є центром Білокамінської сільської ради, до якої входять села: Бужок, Розваж, Черемошня, Гавареччина, Підлисся.
    У давнину навіть була польська пісенька: "Na Podolu Bjaly Kamień, podolanka siedzi na nim, hej podolanka siedzi na nim..." Село Білий Камінь згадуване в актах з 1454 р. саме як село. Не було ніде згадки, щоб Білий Кмінь коли небудь від кого дістав права міста. Аж за Австрії село самовільно перетворилося в містечко, без нічиїх привілеїв чи особливіших прав, хіба те, що намісництво Галичини дало Білому Каменю привілей на одноденний торг у тижні. Білий Камінь від давна був власністю родини Вишневецьких. Замок збудований князем Юрієм Вишневецьким у 1611 році, з якого залишилися лише руїни.
    Була то квадратна будівля з чотирма баштами по рогах. У замку було 300 кімнат, з яких тільки кімнати в північному і західному крилі були заселені. Доступ до замку в давнину боронили оточуючі його болота (багнища) й оборонні вали. у 1636 - 1648 рр. у нім проживав сумної слави князь Ярема Вишневецький. У 1648 р. замок був сильно пристосований до оборони і козаки його дуже при облозі нищили, але не здобули. Але в 1649 р. козаки таки здобули замок і вирізали всіх, кого тільки там застали. Між роками 1672 - 1675 замок був часто здобуваний і нищений татарами. У 1681 р. давні джерела зазначають, що замок був ретельно відбудований. У доброму стані був аж до XVIII століття. від Вишневецьких замок перейшов до Радивилів: Карла і Михаїла. Після смерті останньої власниці замку Терези Радивил, замок купив Фелікс Богуш і за нього почав вже зазнавати руїн. Аж в кінці ХІХ ст. почали його розбирати від фундаментів, а з будівельного матеріалу збудовано нові господарські будинки і новий житловий великий дім. З давнього замку збереглася  башта і в'їздна брама в обгородженім парку і туди нікого не впускали. Після Богуша власником Білого Каменя став Шнайдер, хоч не відомо, в якому часі віддав Білий Камінь рико-католицьким Сестрам Милосердя, які до 1939 року мали в колишній палаті Богуша невеличкий шпиталь. Римо-католицьку парохію заснував князь Юрій Вишневецький в 1640 р. Костел отців Місіонерів збудований у 1700 р. і мав вигляд оборонної будівлі. Греко-католицька парохія була віддавна, про що свідчила деревяна церква з XVII ст., яку розібрали перед будівництвом нової. 
      Недалеко  від Білого Каменя є гора, прозвана Святою - Свята Гора з джерелом води, якому приписують чудотворну силу. Над джерелом стояла капличка зі статуєю Божої Матері. У 1880 р. в місечку жило 3144 мешканці. Була цукроварня, гуральня, 3-х класова початкова школа і громадська кредитова спілка.
      У 1914 р. містечко під час боїв було цілковито знищене і спалене.

                                                                                       (За Мироном Потопником)
                               
                                                                   Джерело: 

                               Потопник М. Золочівський повіт // Світло. - 1980. - №1. - С.33-34.


--------------------------------------------------------

Ушня 

 
Окраїна села, яку огортає річка Західний Буг

  У долині на правому березі річки Західний Буг, за 12 км від Золочева розкинулось  мальовниче село Ушня.  Милує око природа Ушні – село з трьох сторін оточують гори, вкриті лісами: Свята гора, з якої б’є цілюще джерело, гора Сторожиха, назва якої говорить сама за себе, овіяна легендами гора Городисько, а трохи далі Маркіянова Біла гора, звідки віє поезією співучого українського народу. Села оточують родючі поля, далі, на пагорбах, зеленіють ліси, де ростуть різноманітні породи дерев. Ранньою весною ліси наповнюють пахощі медунки, підсніжника, купини пахучої, барвінку, а згодом – конвалії, фіалки.
   Перша згадка про Ушню сягає в глибину століть. Про походження назви існує багато легенд. Одна з них розповідає про те, що колись на цій території кріпакам за провину відрізали вуха. Вважають, що від цього і пішла назва Ушня.

   Інша версія, що назва Ушні походить від її засновниці, графині Ушинської, котра не кривдила людей, і робила все можливе, щоб населення зростало. Ушинська була дуже багата і побудувала великий замок. Навколо замку одна біля одної виростали хати селян і ремісників, котрі обслуговували її маєток, а згодом виникло невеличке поселення. Після смерті графині поселення назвали Ушня. До сьогодні збереглися руїни від фундаменту великого маєтку, який знаходився на території школи і дерев’яного храму XVII ст. Введення в храм пресвятої Богородиці, який був зруйнований в роки І-ї світової війни. 

  Існують легенди і про гору Сторожиху. Ще в сиву давнину, коли на українську землю нападали турки і татари, на горі був збудований сторожовий пункт «сторожівка». Молоді захисники стежили за набігами варварів і заздалегідь попереджали село про небезпеку. З того часу так і залишилась назва гори – «Сторожиха», яка і донині «стереже» навколишні села.

  У селі були розвинені різні ремесла: ковальство, шевство, ткацтво і, особливо, гончарство. Мешканці села також торгували медом, різними дарами лісів, рибою. Працював у селі млин, де мололи борошно, гречку, пшоно, а за селом, на річці Західний Буг, працював водяний млин. Була тут і своя олійня, де виробляли олію із соняшнику, ріпаку, маку. На краю села стояла кузня.

   У 1904 р. в Ушні на місці дерев’яного храму було побудовано кам’яний храм та дзвіницю.


  Джерело: 
      Горгота, Л. По той бік гора, по той - другая. З історії сіл Золочівщини: Ушня / Л.Горгота //  Народне слово. - 2013. - 7 листопада (№45). - С. 5.
    
--------------------------------------------------------------------------  

Поморяни 

   Поморяни знаходяться у південній частині Золочівщини. На заході від села розмістилися села Коропець і Бібщани, а на північ - Богутин і Торгів, на північний захід - Махнівці, на схід села - Жабиня, Кальне.
        Територія селища знаходиться в долині двох річок Махнівки і  Золотої Липи.
   Селище (а колись містечко) Поморяни розташоване в неглибокій долині річки Золотої Липи, що витікає на сході з невисокого узгір'я Вороняк і її притоки Махнівки. На захід і південний захід простягалися великі ліси, в яких росли старі дуби, а також буки, берези, граби та де-не-де осика.
    В давнину Золота Липа, беручи початок від Коропця і до Бережан, була наче одним великим ставом, і виглядала наче море, що над ним виросло поселення, яке названо "Поморяни".
   Було ще й інше пояснення назви Поморяни, а саме: колись у давнину населену місцину з населенням, що було вже доволі численним, навідав "помор", від якого померло багато людей. Старі люди показували на заході за містом давнє кладовище, на якому хоронили людей у часі великого "помору" в Поморянах. 
    Доступ до Поморян був дуже тяжким: води, стави, болота й великі ліси давали запоруку спокійнішого життя. Околиці Поморян не піддавалися воєнним діям, але були придатні для поселення. Населена місцина, де тепер є селище Поморяни, виникла, мабуть, у сиву давнину, бо вже в 13 столітті там існував замок українських шляхтичів Свинок, що його збудував Миколай Свинка, який одержав від короля Казимира значний наділ землі над Золотою Липою.
  За "Поморянською хронікою", першими жителями містечка були 32 українські і 2 єврейські родини - Йосиф і Сруль. Між українцями ходили такі прізвища: Молчки, Макухи, Карабіни, Шмигелі, Меркуни і т. д., що  вказує на те, що первісними мешканцями Поморян були автохтони - українці.
    Первісне село Поморяни, яке описували ще давні історики, що його називали "Старим Містом", займало ледве 100 моргів території, оточеної зі всіх сторін високим чотирикутним валом. Міські будинки були зведені в середині клину між Золотою Липою і Махнівкою. По середині цієї території є велика прямокутна площа - ринок, на якій збудували ратушу з триповерховою вежею й одноповерховою спорудою. У давнину ратуша служила в долішній частині за склад зброї, а перший поверх був призначений для помешкання. За часів Австрії і Польщі долішню частину ратуші займали крамниці. З цієї площі, чи то пак, з ринку, як його називали, вели дороги на північ - на Зарудку, на захід - на Загребелля і на схід - на Підзамче, де вона розходилася: одна до Кального, а друга - до Розгадова.
  Чотирикутна площа ринку була забудована будинками, при східному виході з ринку був кам'яний римо-католицький костьол, а на північносхідній частині ринку - велика мурована божниця.
    На правому березі Золотої Липи розташовувалися такі частини  містечка: Загребелля, Лапаївка, Братська Пасіка, Гудан, Горині, Жукота, Бакалова і найдальше на південному заході, серед прекрасних лісів, велике передмістя Нестюки.
  На північ, на правому березі Махнівки, розташовувалося передмістя Зарудка, на північний захід від Зарудки було дві вулиці Горішнє і Долішнє Підгая. На лівому березі Махнівки і Золотої Липи лежало передмістя: Нове Місто і Підзамче. На північний схід від ринку була вулиця - передмістя Киселівка (назване, очевидно, від родини Кисіль).
   На північний схід від Поморян розмістилися такі хутори: Кучкудина, Кудричка, Коринцева, Кульби і Парцеляни. 
    На схід від Поморян починається вже Поділля з його глибоким яром, на захід та північний і південний захід тягнулися десятками кілометрів гарні ліси. На правому березі Золотої Липи простягався ліс Гудзи і Бібщанський ліс та великий ліс і узгір'я Нестюки з численними сіножатями в лісах, а між Золотою Липою і Махнівкою ліс Гай, який тягнувся кільканадцять кілометрів поза село Коропець на заході і Богутин на півночі.
  Впродовж ХІХ і ХХ століть ці значні простори поморянських лісів зменшувалися, а також зникали численні стави і ставки довкола Поморян, бо потреба лугів і сіножатей довела до меліорації грунтів й осушування давніх боліт. 
   У давнину через Поморяни йшов важливий шлях, який з'єднував Львів зі сходом і навпаки.

         (Із книги: "Зборівщина. Над берегами Серету, Стрипи і Золотої Липи": історико-мемуарний і літературний збірник /редкол.: Б.Гошовський та ін. - Торонто-Нью-Йорк-Париж-Сідней, 1985. - С. 343 - 374).


    Давнє містечко Поморяни із 1940 року  були віднесені до категорії селищ міського типу і стають районним центром. Після укрупнення належать до Золочівського району, займаючи крайній північно-східний кут Львівської області,  на відстані 30 км від залізничної станції і  головних шосейних доріг. Населення становить 1500 чоловік. 

-         -          -

   Поморянська легенда.  Із слів однієї мешканки Поморян Сапужак Анни Павлівни, народженої 1933 року, почуто розповідь легенди про Графа Потоцького.
   Граф дуже часто їздив у ліс на полювання, утримував на вулиці Лапаївка цілу стайню собак, з якими виїжджав полювати. Пізньої осені Потоцький осідлав коней, випустив із стайні собак. Їдучи на полювання, десятки дітей бігли за графом і просили грошей. Потоцький завжди жмені копійок сипав дітям,  які були йому дуже вдячні. Поїхавши в ліс пізньої осені, коли вже випав сніг, граф заблукав.  Їдучи вночі, побачив світло, під’їжджаючи ближче,  граф побачив  з дерева збиту хатинку, обікриту листям. Зайшовши в середину, побачив старенького дідуся, який дозволив переночувати йому на своєму ліжку, вимощеному з пуху. Граф був дуже вдячний старенькому дідусеві, що той не дав йому замерзнути серед лісу.

  І сказав йому, що куди буде ходити старенький дідусь, щоб ставив дерев'яну палицю обмотану сухою травою, і той так зробив. Дідусь, ходячи по пущі біля лісу, відзначив велику територію. Тоді граф на цій території побудував Монастир і притулок для бідних та бездомних людей. У честь цього старенького дідуся, який не дав графу замерзнути, було побудовано монастир і притулок і зроблено підземний перехід із Поморянського замку до Монастиря, щоб Потоцький міг провідувати бідних людей і їм допомагати. У зв’язку із розбудовою цієї красивої пущі, було названо поселення Краснопуща.
          Один з поморянських  поетів закарбував  минуле Поморян ось у такому вірші.
                Минуле поринає у тумани,
                Де всі літа шикуються в віки,
                А ми їх повертаєм в Поморяни,
                Щоб стали на книжкові сторінки.
                            Нехай розкажуть, як колись у рощі
                            Сюди прийшли Хмельницького полки,
                            І як ішли до нього поморянці
                            Просити, щоб прийняти в козаки.
                Йшли без принуки. Щиро. Добровільно,
                Щоб ворога здолати у бою,
                Супроти шляхти виступати спільно
                За спільну волю і за честь свою.
                            Ні, крові не бажали поморянці!
                            Вони серцями, душами – із тих,
                            Хто прагне славу здобувати в праці,
                            Шукає в науковий світ доріг.
                 Хто любить книгу, і плекає слово,
                 Сопілкою чарує білий світ.
                 Вона у зонах неодноразово
                 Окрилювала пісню у політ.
                            Допоки сонце в небі не погасне,
                            Допоки сила є у колисках,
                            Хай поморянцям буде в світі щасно
                            І жде їх слава у нових віках!

                                             М.Гринькевич «Штрихи до історії Поморян».
 
 -         -         -        -         -        -        -


Махнівці

    Махнівці – село Золочівського району Львівської обл. Належить до Полянської сільської ради. Колись належало до Зборівського повіту Тернопільської обл.   Розташоване  на відстані 11 км від м. Зборова і за 15 км на південний схід від районного центру Золочева та за 7 км від селища Поморяни при дорозі Золочів – Поморяни. Населення складає 108 осіб (станом на початок 2014 р.). Засноване у 1697 році. У північно-східній стороні села витікають джерела, які творять потічок, званий як річка Махнівка. Ґрунт – чорнозем підмоклий. Село розташоване на висоті 376 – 408 м над рівнем моря. Місцевість горбиста, за винятком малої території на північному заході, її вкривають мішані ліси: дуб, граб і береза. 
   У давнину промислом мешканців було виготовлення полотна та торгівля. У 1865 р. була заснована початкова однокласна школа з українською мовою викладання, у якій навчалися й діти з с. Торгова. При товаристві «Просвіта» діяла читальня.
    Дерев’яна церква св. Кузьми і Дем’яна збудована у 1697 р. (за іншими даними - 1600 р.). 

  Вздовж села протікає річка Махнівка і тече на південь крутими зворотами до Поморян, вливається до Золотої Липи. У давнину село займало площу 417 кв. км, з якої більшу частину ріллі мали селяни, а менша – належала графові Роману Потоцькому, якому селяни відробляли панщину. 
    На схід від Махновець простяглися поля, звані колись «до гостинця» і «за гостинцем». У давнину там була дорога – «гостинець», потім це місце звалося «закамінь». Колись там було село, спалене татарами. У сиву давнину в селі, за переказами старожилів, існувала легенда, яка говорить, що дочка накинулась на свою матір з бійкою і матір її прокляла; вона перетворилася в камінь. Той камінь, схожий на людське тіло, зберігали махновецькі селяни як магічну статую до ХІХ, а може й ХХ ст. Недалеко видніється село Жабиня. Поруч простяглося село Славна (тепер територія Зборівського району), в якому махнівецькі селяни щороку відбували відпустову прощу, яка відбувалася в день св. Петра і Павла. 
     Місцевість на північний захід звалася «під пасіка» і «пасіка». У давні часи тут була пасіка, а зараз простягається село Красносільці
     Місцевість при самому селі, де у давні часи містився фільварок, зветься «загуменок» і «збориська». Весною і літом ті збориська заповнені водою. 
     В історичних записах село Махнівці згадується ще до 1598 р. Село було власністю українського шляхтича Махна. Звідти й назва – Махнівці. На початку XVII ст. село входило до складу Київського воєводства шляхетської Польщі й було постійно під наглядом українського шляхтича Виговського, котрий був намісником київського воєводства у воєводи Кисіль. У 1600 р. (за іншими даними – 1697 р.) у Махнівцях була збудована українська церква святих Кузьми і Дем’яна. Шляхтич Остап Виговський був батьком гетьмана Івана Виговського. 
    У 1624 р., коли татарська орда нищила всі західноукраїнські землі, пускаючи з димом всі надбання українських селян, Махнівці опинилися під владою Собєських. 
    Коли б хтось, не знаючи зовсім історії села, приїхав до Махновець, то він, напевно, мусів би усвідомити, що у цій місцевості відбувалися великі історичні події в минулому. Навколо багато могил, де покоїться прах українських козаків з часів Богдана Хмельницького. Під час визвольної війни тут відбувалися великі бої та історична битва під Зборовом в 1649 р. 
    В 1772 р. після розпаду Польщі село Махнівці разом з цілою Галичиною опинилося під пануванням Австро-Угорської монархії. Та українське селянство не одержало від цієї зміни ніяких полегшень. Знесення панщини у 1848 р. позначилося у Махнівцях великою радістю і по середині села селяни встановили високий білий хрест свободи, де відправляли молебні. 
    У 1765 році в Махнівцях було 307 мешканців, переважно самих українців. За винятком 3-х родин мішаних подруж, всі були греко-католики. Від 1600 р. мали свою церкву і парафію, до якої належали також греко-католики села Торгова. В селі була своя парафіяльна школа. Махновецька парафія належала тоді до Золочівського Деканату Львівської Архидієцезії. 
   Єдиною об’єднуючою  силою, що гуртувала біля себе все українське населення Махновець, була українська церква. Читальню «Просвіти» засновано у 1893 р. Головою читальні в той час був о. Григорій Дякун. 
   У 1914 р. з початком Першої світової війни кілька десятків махновецьких селян забрали до війська. Багато з них не вернулося з війни. Воєнна хуртовина кілька разів переходила через село. Населення багато разів мусило залишати рідні хати та шукати захисту по інших селах далеко від фронтової лінії. 
    У 1918 р. прийшла радісна звістка про кінець війни та розпад Австро-Угорської імперії. Та ще не встигли вилікувати своїх ран та усвідомити втрат війни, як 22 червня 1919 р. біля села Махнівці з’явилося польське військо. Поляки напали на село, грабуючи населення, грабуючи останню худобу та залишки господарського майна. На другий день вранці з’явилася вже Українська Галицька Армія (УГА) і почала наступ на поляків. Бій тривав кілька годин. Польські частини були розбиті й залишили село. 
    З початку 1920 року до села Махнівці знову прийшли поляки. Почалось велике знущання над українським населенням, особливо над тими, котрі повертались з УГА. 
   За часів польської влади у Махнівцях продовжувалась праця на культурно-освітній ниві. Українці, мешканці села, свідомі своєї життєвої мети, добре розвивали громадське життя та стояли за українську справу. На той час до вищих шкіл із села Махнівці ходили 5 українських студентів. В селі активно діяла читальня «Просвіти». При ній були засновані товариство «Сокіл» (1926 р.), гурток Рідної Школи, товариство «Сільський господар» і товариство «Орли».
                                                                                                                                             Михайло Боднар
                                      
                                                                   Джерело:  
Із книги: Зборівщина. Над берегами Серету, Стрипи і Золотої Липи: історико-мемуарний і літературний збірник / ред. кол. Б.Гошовський та ін. - Торонто; Нью-Йорк; Париж; Сидней, 1985.  – С.447-451.

-            -            -           -            -            -            -

Торгів 

   Перша згадка про село Торгів знаходиться, наприклад, у рідкісній тепер книзі «Хроніка Поморянщини», виданій у 1867 р. Там відзначено, що після сильного знищення села татарами в 1816 році в ньому залишилося тільки шість хат. З цієї згадки про спалення села здогадуємось, що татари переходили цими сторонами і все нищили. По західній стороні торгівської території, де виходила з Торгова дорога на головний шлях з Поморян до Золочева, були висипані чотири могили. Кожна приблизно п’ять метрів ширини і п’ять довжини, а двох метрів висоти. Торгівська дорога переходила попри ті могили і зараз же тут лучилась з поморянсько-золочівським шляхом. На одній з могил стояв дуже старий камінний хрест, на інших були якісь камінні плити, але вони так встрягли в землю, що ледве було їх видно. Ці могили називали «кіпцями» і навіть поле в цім місці мало назву «гостинці коло чотирьох кіпців». Не відомо, чому ці могили називали кіпцями, та й в давнину ніхто не пробував досліджувати їх походження. Один з дослідників цих територій Богдан Гошовський (ХХ ст.) розповідав про минуле золочівських околиць на основі історичних даних і згадував, що на торгівських полях знаходяться «козацькі могили», і могили ці з 1649 р., коли відділ козацької армії Б.Хмельницького мав тут великі втрати в бою з поляками. 

    Село Торгів  (тепер Золочівського району, а колись Зборівського повіту) розташоване над річкою Махнівкою, яка бере свій початок у селі Махнівці і пливе повільною течією у східному напрямі та вливається до ріки Золотої Липи у Поморянах. Зараз за Махнівкою простягається гора. Частина гори була поросла травою і там селяни пасли худобу, а частина гори – це був камінь, і мешканці села брали цей камінь на будову сільських будинків. Там були теж два види піску – білий і бронзовий [коричневий], вони були придатні для будівництва.

       По середині села на горі стояв дерев’яний хрест, в давнину був тут цвинтар, де хоронили жертв епідемії холери. Церква Успення Пречистої Богородиці і дзвіниця були побудовані в 1846 р. Церковного ґрунту орної землі було 50 морґів.




  Територія села займала приблизно шість (6) квадратних кілометрів. Власником фільварку, гуральні і малого млина був граф Потоцький, що мав також свій замок у Поморянах. Біля ґуральні були розбудовані великі стайні для худоби, що її годували брагою.

  Між селами Торговим і Махнівцями було багато джерел з теплою водою і там була збудована пральня. Над одним джерелом був збудований цементований збірник на воду, яка використовувалась для гральних парників. Був там також і млин. Згодом будинок ґуральні став використовуватись громадою села як концертна і театральна зала. Згодом цей будинок був розібраний, а з цегли громада побудувала школу.

   У 1897 р. в Торгові засновано читальню «Просвіта». Першим її головою був Іван Боднар. У 1925 р. - товариство «Сільський господар», у 1927 – молодіжне товариство «Сокіл».

  У 1930 р. мешканці Торгова збудували памятник 24-ом односельчанам, які загинули під час І світової війни.

   Після другої світової війни Торгів матеріально збіднів, люди втратили приватну власність, залишились без землі. Того часу в селі була семикласна школа, де молодь здобувала середню освіту.

    Торгів зачислявся до передових сіл (на той час Зборівщини), бо видав у відсотковому співвідношенні більше інтелігенції, ніж довколишні села Зборівщини. З Торгова виходили посли, священики, адвокати, учителі, інженери, лікарі. То було чисто українське село. Під час трьох ворожих окупацій –польської, німецької і московсько-більшовицької – мешканці села зуміли зберегти національну гордість і єдність.



                                                    Теодор Боднар

      За сторінками книги: «Зборівщина. Над берегами Серету, Стрипи і Золотої Липи: історико-мемуарний і літературний збірник /ред. кол. Б.Гошовський ат ін. – Торонто; Нью-Йорк; Париж; Сидней, 1985. – С. 545-555.
 
-        -        -        -         -
 

3 коментарі:

  1. I де все це добро можна купити?

    ВідповістиВидалити
  2. Безкоштовно читати книги про Золочівщину можливо ставши користувачем Золочівської центральної районної бібліотеки.Купити деякі із запропонованих видань можна у книгарнях міста Золочева.

    ВідповістиВидалити