Визначні постаті Золочівщини

Віктор Курманович
(1876 - 1945) 

   Віктор Курманович - генерал Української Галицької Армії  (УГА). 

  Народився 26 листопада 1976 року в селі Вільшаниця Золочівського повіту. Після закінчення п'ятого класу вступив до кадетської школи, згодом став старшиною австрійської армії. 1912 р. закінчив у Відні Військову академію і був спрямований до генерального штабу на протиросійському фронті.

    З вибухом війни як шефа розвідувальної служби його вислано на територію російської імперії. У Ковелі його арештовано і засуджено як шпигуна. У царській тюрмі просидів до 1915 року. Цього ж року його звільнено за одного царського ад'ютанта. Після того його було призначено на протиросійський фронт буковинського напрямку, а згодом італійського. Спочатку він командував полком, а потім бригадою.

    З упадком австрійської імперії зголосився у Відні до УГА і переїхав у Галичину. Віктор Курманович став командиром групи "Жовква", а згодом групи "Північ" на протипольському фронті, який охопив територію Сокаля, Рави Руської та Яворова. Згодом його переведено до начальної команди і 13 лютого 1919 року стає шефом УГА. На цій позиції виконував свої обов'язки до 7 червня 1919 р. Водночас був протягом кількох місяців державним секретарем військових справ ЗОУНР. Після переходу УГА за Збруч став генерал-квартирмайстром штабу головного отамана, тобто Верховного командування об'єднаних українських армій.

     З огляду на розбіжність поглядів щодо оперативних планів у глибині України і тяжкої хвороби (ревматизму) його примусили залишити Україну і він переїхав до Відня. У 1921 - 1922 роках був командиром бригади в таборі інтернованих у Чехо-Словаччині. Від 1922 р. проживав у Відні. У квітні 1945 р. більшовики схопили його, вивезли до одеської тюрми, де він помер 18 жовтня того ж року.

Джерело:

                          Золочівщина:  її минуле і сучасне: розвідки, спомини, публікації, пам'ятки, 

 постаті / упоряд. та ред. М. Дубас. - 2-е вид. - Львів: Мс, 2006. - С. 184.

-         -         -         -          -         - 

Микола  Лемик

(1915 - 1941)

  Українська історія знає багато особистостей, які цінували ідеали української державності вище за своє життя. Однією з таких постатей був наш співвітчизник  Микола  Лемик. Цього року уся українська спільнота відзначатиме 100-річчя від дня його народження.

      Микола Лемик  народився 4 квітня 1915 р. у селі Солова Перемишлянського повіту (тепер Золочівського району, Львівська обл.). Після закінчення української гімназії навчався на математично-природничому факультеті Львівського університету.  

     21 жовтня (22 жовтня) 1933 р. за наказом проводу Організації Українських Націоналістів убив начальника канцелярії консулату СРСР у Львові Олексія Майлова (а за сумісництвом емісара більшовицьких спецслужб), на знак протесту проти штучно організованого радянською владою голодомору 1932-1933 років в Україні. Це був "постріл в оборону мільйонів" українців на Великій Україні. Негайний суд у Львові, який відбувся у жовтні-листопаді 1933 року, засудив Лемика до смертної кари. Через деякий час смертну кару було замінено на довічне ув'язнення.  

      Західняки, яке вони мали відношення до голоду? Що заставляло їх збирати з кожної хати продукти, продавати нажите непосильною працею майно, щоб спакувати якийсь хоча б маленький клунок і передати туди, де слово смерть стало буденним? Людяність! Це саме та риса, якої так бракувало призвідцям голодомору та виконавцям звірячих наказів про відбирання останнього куска хліба у селян. Відчуття приналежності до одного народу, єдиного цілого. Адже нація - це один організм. Коли хворіє якийсь член - відчуває усе тіло! А коли більша частина цього тіла відмирає? Людомор влаштований “старшим братом” не міг залишити байдужою ту іншу частинку нашої великої країни.   

      Відкрити очі світові - ось головна мета! Це завдання взяла на себе ОУН. Постріл - він може бути ціною в життя - таке трапляється часто... Постріл в оборону мільйонів - він пролунав 22 жовтня 1933 року. Цього дня усьому світу було повідомлено про смерть працівника радянського консуляту у Львові, офіцера НКВС Олексія Майлова. Справа набула належного резонансу завдяки повідомленню Польської Агенції Телеграфічної та відкритому судовому засіданню над виконавцем атентату членом ОУН Миколою Лемиком.   

    Стріляючи він вимовив слова: ”Це кара за смерть мільйонів українців”. Дві кулі випущено впритул. Атентат виконано. Микола Лемик стоїть на лаві підсудних. Його очі впевнено оглядають зал судового засідання. Його мова пряма і переконлива. Він ні в чому не кається, ні про що не жаліє. Він гордий своїм вчинком, адже завдяки йому справа набирає широкого резонансу і впливає на зменшення кількості жертв геноциду. Преса назве цей прецедент “Пострілом в оборону мільйонів”.

      Сім років відсидів М.Лемик у польській в'язниці. Проте з по­чатком Другої Світової війни йому, як і тисячам арештованих націоналістів, вдалось втекти із тюрми. При втечі, він ще отримав польську кулю в спину й важко поранений, кілька разів втрачаючи свідомість, ледве добрався до одного із українських сіл на польсько-українському прикордонні.  

      У даному випадку націоналістичний обов’язок вимагав від Лемика двох речей: де б він не був – працювати на ко­ристь української ідеї та дотримуватися суворої конспірації.     В результаті, одужавши, Микола організовує одну із перших українських шкіл на захід від Бугу та Сяну. А дізнавшись про долю загиблого вихідця зі Стрия на прізвище Сенишин, Лемик, не довго думаючи, бере це прізвище собі.

      Лише після того, як ОУН почала інтенсивно творити підпільну мережу на території Холмщини, націоналісти дізналися, що легендарний Микола Лемик, живий і здоро­вий, вчителює в далекій сільській школі. Організаційним на­казом його повернули до Кракова, де він очолив референтуру з «калакутських справ» при Українському центральному комітеті. «Калакутами» називали сполонізованих на початку XX століття українців, а відтак – праця Лемика полягала у поширенні української ідеї серед 160 тисяч «калакутів» з Холмщини та Підляшшя.  

      У Кракові в 1940-1941 рр. Лемик встиг ще пережити рік подружнього життя.  Через свою дружину Любу Возняк, Лемик породичається із родиною Бандер. Адже сестра дружини – Марія – була заміжня за рідним братом Провідника ОУН – Василем Бандерою.

      Перед тим, як піти з похідними групами на Схід України, Микола Лемик «просив дозволу» на це в дружини. Ось, як вона згадувала про цей випададок в інтерв'ю одному журналістові. - Він питав мене: «Слухай, ти мене можеш не пустити? Ти могла би мене не пустити?" - Звичайно, ні. Звичайно, я б не могла. Ми були однолітці, ми, властиво, виховувалися одно­часно. Він тоді сів, коли і я працювала в організації. Звичай­но, не могла, а він каже: «Я ж за ту Україну відсидів стільки! Ти й справді не змогла б мене не пустити».

       У 1941 році Микола Лемик загине на Полтавщині, під Миргородом, від рук гестапо як провідник однієї із похідних груп ОУН.

       Земля Золочівщини пишається тим, що дала Україні і світові таку величну постать. А нам, сучасникам, потрібно пам’ятати гідний вчинок Героя України Миколи Лемика, про якого ми ще так мало знаємо. Тих справжніх синів і дочок свого народу, котрі за будь-яку ціну намагалися допомогти своєму народові, своїй нації.
        Вшанування пам'яті Миколи Лемика.  Його іменем названа вулиця у місті Львові. На будинку колишнього совєтського консулату в цьому ж місті кілька років тому встановлено пам'ятну таблицю, яка нагадує нашим сучасникам про героїчно-відчайдушний подвиг молодого українського націоналіста. Все це значною мірою відбулося завдяки старанням Ярослава Лемика, близького родича Миколи Лемика. Саме з його слів здебільшого і знають сьогодні про героїчного галицького хлопця. А в селі Солова Золочівського району Львівської області, де народився М. Лемиик 14 жовтня 2012 року відкрито пам'ятний знак героєві.  

                                                             Джерела: 
        Липовецький С. Бандерівькі оповідки: від П'ємонту до проголошення державності (кін. ХІХ ст. - поч. 1940-х років) / С. Липовецький. - Львів: АРС, 2012. - С..; іл.
     Загорна О. Щоб знали Європа і світ про голодомор // Народне слово. - 2012. - 11 жовтня (№42). - С.4В. 
      Коваль В. Ім'я Миколи Лемика повинно увійти у підручники з історії України: [урочисте відкриття пам'ятного знака на честь героя в с. Солова Золочівського р-ну] / В.Коваль // Народне слово. - 2012. - 18 жовтня (№43). - С. 4Г.
 

 -      -      -     -      -      -      -      - 

 

 Теодор  Курпіта   

( 1913 - 1974)

 

  Теодор Курпіта - видатна постать Золочівщини, поет і письменник, якого памятає і вшановує Золочівщина.

   Т. Курпіта народився 12 травня 1913 року в с. Ремезівці Золочівського повіту. початкову освіту здобув у рідному селі, а середню - в українській гімназії "Рідна школа" в Золочеві і малих семінаріях у Львові та Рогатині.

    Друзі по школі й пізніші літературні критики характеризували Т.Курпіту як людину з меткими очима, завжди привітним і щирим, що водночас віддзеркалювало його внутрішню гуманістичну структуру. Його обличчя завжди було усміхнене, він легко спілкувався з людьми.

    Свою поетичну творчість розпочав ще на шкільній лаві у Золочеві, поміщуючи свої перші статті у львівських журналах "Дзвіночок, "Наш приятель", "Світ дитини". Згодом друкувався у поважних львівських журналах. Це, очевидно, позитивно впливало на його подальшу поетичну творчість, бо його мова ставала багатшою, кількість літературно-стилістичних засобів збільшувалася, витончувалася, ставала більш індивідуалізованою. А це - передумова для кожного поета.

    Першу збірку поезій під назвою "На доспівах весняних" надруковано в Рогатині у1934 році. Під час війни працював на освітній ниві та продовжував літературну діяльність. 

   У роки другої світової війни виїхав на еміграцію, проживаючи деякий час у Словаччині, а згодом поселився у Мюнхені. Тут він зорганізував видавництво "Академія" та видавав літературно-мистецький журнал "Рідне слово", біля якого згуртувалася більшість українських письменників, поетів і критиків. Тут його доробок збагатився такими творами, як "Нат є песс", "Карикатури з літератури", "Вибране", П'яте через десяте", "Збірник у честь Марії", "Український колядник" та інші. Він редагував також книжкові календарі та видавав гумористичні журнали "Комар" і "Їжак". Свої статті і твори Теодор Курпіта підписував різними псевдонімами, як Теок, Те-ка, Ремезівський, Андрух Бандзюк тощо.

    Прибувши з європейської скитальщини до США, поселився у Чикаго і там подовжував літературну діяльність. Він був ініціатором створення Українського літературного фонду ім. І. Франка, завданням якого є спонукання літераторів до писання літературних творів різного жанру та висилання їх на оцінку журі, яке, оцінивши вартість написаного, визначало авторові відповідну грошову допомогу. Той фонд діє і донині. 

    У 1966 р. він видав автобіографічну повість "Блактині троянди", присвячену покійній дружині Ользі, яка жила світом літератури, і яка передчасно відійшла у вічність. За цей твір Т. Курпіта одержав літературну винагороду з Фонду ім. І. Франка 1967 р. Цього ж року було відзначено 35-річчя його письменницької творчості. З цієї нагоди вийшов збірник пісень на його слова, музику до яких написав Р. Федорів. Збірник названо "Сальви і Мальви".

  Тяжко працюючи на прожиток, поет знаходив час на опрацювання статей та розміщення їх в українській пресі; також писав поезії з нагоди національних свят і редагував збірники. Серед тяжких обставин Т. Курпіта написав про боротьбу УПА під заголовком "Полк слави", який одержав високу оцінку Олеся Бабія. Проте невідомо, чи твір був надрукований. 

     Відійшов у вічність 31 березня 1974 року в Чикаго. Там і похований.

    Теодор Курпіта був поетом небесної лірики. Його меланхолійна лірика характеризується ніжністю й чутливістю. У творі "Блакитні Троянди" вона піднесена до неабияких висот. Поет добре прислужився для української літератури й культури.

 

    Теодор Курпіта  

                     Виїжджаємо з рідного дому

 

Виїждаємо з рідного дому,

Але де та куди - не знаєм...

Тільки чуєм, як стогнуть колеса,

Тільки бачим вогненну Содому

Над країною нашого краю.

 

Це горить і кривавить, мов близна, 

Наше серце смутне та обдерте - 

Наша жовто-блакитна Вітчизна,

Що все може - тільки не вмерти.

 

В нашім клунку "Псалтир" і "Кобзар" наш

Наше все урятоване щастя,

Щоб душа українська нездарна

В безнадії під муром чужини

В них знаходила віри причастя.

 

І  читаєм: Криниця і Нітра... 

Нема хліба в порожній торбині...

У легенях ще нитка повітря

І ще смужка надльвівської сині,

Та в очах твоїх з льону села,

Чорний смуток і зміна:

Ти гориш і ти тлієш дотла,

Мов уся Україна.

І ми чуєм, що серце в нас - рана одна.

Та по нас не справлятимуть тризни.

Ми все перебудем. Така бо ціна

За тризуб золотий

І Шевченка слова,

За любов до Вітчизни.

Тож хай бомби ревуть і хай дим

Переходить над попелом праці!

Це так мовить Господь,

Це його Херевим

Рабів перетворює  в націю. 

Джерела:

 

    Золочівщина:  її минуле і сучасне: розвідки, спомини, публікації, пам'ятки,  постаті / упоряд. та ред. М. Дубас. - 2-е вид. - Львів: Мс, 2006. - С. 471 - 473.

 

    Енциклопедія  українознавства. Словникова частина. Т. 4 / Наук.  т-во ім. Т.Шевченка;  голов. ред.  В. Кубійович. - Торонто: Молоде життя, 1962. - С. 1244. 

 -       -       -       -       -       -       -      - 

 

Теодор  Ваньо

(1862 - 1950-і)

 

  Теодор Ваньо (1862 - 1950-і) - політичний і громадський діяч Золочівщини, адвокат, член Української Національної Ради ЗУНР. У 1920-х рр.. - діяч "Рідної школи".

   Теодор Ваньо - це одна з найколоритніших постатей Золочівщини першої половини ХХ ст. Він був знаменитим адвокатом, українським суспільно-політичним діячем, послом Галицького сейму, міністром економічних справ в уряді ЗУНР, голово політичної партії УНДО (Українське Народне Демократичне Об'єднання) в Золочівському повіті.

      Народився 1880 року   в м. Буську в багатодітній родині хуторянина. У Буську здобув і початкову освіту, а середню в м.Золочеві. правознавчі студії закінчив у Львівському університеті, а докторську аспірантуру - у Відні.

     Ще гімназійним учнем виявляв непересічні організаційні здібності та брав активну участь в організації українського просвітництва і кооперації. Як політик  і адвокат, був чудовим промовцем-оратором. Теодор Ваньо – перший український адвокат у Золочеві. Адвокатську канцелярію відкрив у 1910 р. у власному будинку на розі вулиць Поштової і Нових Валів.

       В його канцелярії кожного дня було багато людей, яким потрібно було отримати його послуги і поради. Слава про нього, як про доброго українського адвоката ширилася далеко за межі Золочева. Крім професійної адвокатської праці, відвідував села та організовував читальні «Просвіти», гуртки товариства «Сільський господар», ощадні каси, громадські зернові комори або виголошував доповіді на актуальні господарсько-кооперативні теми. Без перебільшення можна ствердити, що не було громадської сфери діяльності, у якій доктор Теодор Ваньо не брав активної участі.

  У його будинку розміщувалися двокласна приватна українська народна школа, товариство «Сокіл», «Січ», міщанське товариство «Родина», «Українська бесіда» тощо. Там відбувалися найрізноманітніші бесіди, сходини, збори, проби аматорських самодіяльних гуртків, хорів – одним словом, центр українського життя.

   1913 року Т.Ваньо одружився із вдовою, учителькою «Рідної школи» Катериною з дому Червінка, а за прізвищем першого чоловіка – Дідух. Її доньку Т.Ваньо удочерив. Цього ж, 1913 року, його обрано послом Галицького сейму, що мав своє розміщення у Львові.

   У роки Першої світової війни з його ініціативи постають по селах численні філії читальні «Просвіта», ощадні каси, а в м. Золочеві – «Руська Каса», яка мала свій власний будинок. Філія Товариства «Сільський господар» широко розгорнула діяльність у всьому Золочівському повіті.

    Українське Педагогічне Товариство також широко розгорнуло педагогічну діяльність. У будинку «Руської Каси» містився перший кооператив «Хлібороб».

   Доктор Теодор Ваньо був багатою людиною і щедро підтримував усі українські товариства, а коли поставала потреба, то позичав безвідсоткові гроші для потребуючих установ.

    З вибухом Першої світової війни Т.Ваня покликано до австрійської армії у звання поручника. Восени того ж року російсько-царська армія зайняла Золочів. Його дружина з донькою виїхала до Австрії.

     З приходом російських загарбників було припинено всю організовану працю. Навіть українське релігійне життя росіяни переслідували.

      Наступ австрійської та німецької армій змусив російсько-царську армію відступити.

     Під час відсутності Т.Ваня його адвокатською канцелярією керував адвокат Гіршгорн (єврей), приятель українців. У будинку  Т.Ваня знову активізувалося організоване життя. Там відбувалися збори української громади у всіх важливих справах, а особливо в діяльності Товариства Червоного Хреста, що допомагав полоненим і раненим українцям та їх родинам.

   Полк, у якому Т.Ваньо відбував військову службу, розміщувався в Чехословаччині. Там несподівано австрійська військова жандармерія арештувала Ваня і поставила його перед військовим судом. Під час арешту в нього знайдено записки-концепцію про те, що українці та інші  слов’янські  народи, що перебували під австрійським пануванням, повинні відокремитися від австрійської монархії та утворити власні, незалежні держави. Військовий суд засудив його до смертної кари – розстрілу. Після засуду його утримували у замку-в’язниці, а останньої ночі, напередодні виконання вироку, бувши у стані розпачу і розпуки, він написав лист, в якому засвідчив, «що він невинно згине і просить Божого милосердя й помилування. Якщо хтось знайде і прочитає цього листа, то прошу помочі». Це виглядає, наче казка, але так дійсно сталося. Написаного листа він кинув через грати вікна будинку, який стояв у парку. Ранком австрійська княжна з Габсбургів знайшла листа під час прогулянки по парку. За її втручання справу було переглянуто, смертний вирок скасовано. Але одночасно Т.Ваньо позбувся усіх офіцерських рангів, його розжалувано до чину звичайного вояка і звільнено з війська. З того часу – під постійним наглядом жандармерії.

     Незважаючи на переслідування режимом він починає знову працювати для народу.

    Т.Ваньо – адвокат у Сколе (1910-1913). У м. Сколе заснував разом з Є.Петрушевичем  «Українську торговельну спілку «Єдність». Краєвий адвокат у Золочеві (1910-1914).

   1 листопада 1918 р. разом з М.Балтаровичем та іншими українськими патріотами перейняв владу від австрійської адміністрації в Золочеві. Східна Галичина стає Західноукраїнською Народною Республікою. Т.Ваня призначено міністром економічних справ ЗУНР.

  У травні 1919 р. польська влада його заарештувала і ув’язнила на три роки (1919-1921).

      З 1931 р. Т.Ваньо – співзасновник та голова товариства ім. М.Шашкевича в Золочеві. Видавець, відповідальний редактор та автор публікацій часопису «Шашкевичівські вісті».

    З вересня 1939 р. настали важкі часи для Т.Ваня, він дізнається про мученицьку смерть свого 19-річного сина. Та незважаючи на пережиту трагедію поринає згодом у громадську діяльність.

    Німецька окупація змінилася російською. Більшовицька влада запроторила його до Сибіру. Після відбуття концтабору (1944 – друга пол.1950-х) повернувся до Золочева. Більшовики заслали його вже на Галичині до Жовкви у будинок престарілих, залишивши без засобів до життя з підірваним здоров’ям. Тут він і помер під кінець п’ятдесятих років, де й похований, проте могили не знайдено.

      Тяжке і багатогранне було його життя; не зазнав він і родинного щастя, але совісно і з повною посвятою здійснив обов’язки християнина, українського патріота, політичного діяча; він завжди жив ідеєю вільної і незалежної України. Т.Ваньо жив для України, ділив її долю і недолю та був розп’ятий за Україну, як і вся Україна.

Джерела:

     Мамчин Р. Ваньо Теодор (1862 – 1944) // Золочівщина: її минуле і сучасне: розвідки, спомини, публікації, пам’ятки, постаті /упоряд. та ред. М.Дубас. – 2-е вид. – Львів: Мс, 2006. – С.634-637.

   

  Мигаль Г. Визначні постаті Буська і Бузеччини //Надбужанщина. Сокальщина, Белзчина, Радехівщина, Камінеччина, Холмщина і Підляшшя. Історично-мемуариний збірник. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1994. – Т.3. – С. 565-569.

    Савчин І. Буськ у вирі століть. – Львів, 1996. – С.94. 

   Домарецька І. Тут на мешкав великий громадянин нашого міста: [Теодор Ваньо]: мандруючи містом [Золочевом] //Українська справа. - 2013. - 5 грудня. - С.6.

  -      -     -     -     -     -     -      -

Володимир Свідерський

(1888 - 1952)

 Володимир Свідерський – відомий лікар, громадський діяч, січовий стрілець. Народився 1 листопада 1888 р. в селі Білий Камінь Золочівського повіту. Закінчив Золочівську гімназію. Студіював медицину у Відні. Брав участь у битві на горі Маківці. З 1927-1944 рр. працював лікарем у Білому Камені. Ім’я  Володимира Свідерського носить районна лікарня в с.Білий Камінь.

   1 листопада 2013 року минає 125-а річниця від дня народження видатного сина Золочівської землі.

   У серпні 1914 року вступив до легіону УСС. Як командир чоти взяв участь у важкому бою з царсько-московськими військами на горі Маківці у Карпатах. У бою під Лісовичами потрапив у російський полон, з якого втік разом зі сотником Осипом Бушкованим через Персію, Туреччину і Болгарію та повернувся до легіону УСС.    З постанням ЗУНР був лікарем при 1-й бригаді УСС. У 1917-1918 роках довершує своє навчання у Відні та отримує диплом лікаря. У 1920 р. знову опинився у Відні, а потім у Данцігу, де працював шпитальним лікарем. У 1923-1927 рр. працював лікарем у Празі, після чого повернувся до рідних місць.
    Доктор Володимир Свідерський вирішує присвятити життя служінню своїм землякам - він поселяється у Білому Камені, спочатку працює в лічниці при католицькому монастирі. Слава про доброго і чуйного лікаря швидко розлетілася по всій окрузі. До нього приїжджали з далеких сіл з різними недугами. Бідних лікував безплатно та ще й давав їм ліки. Не було такого випадку, щоб доктор Свідерський неправильно встановив діагноз. У Білому Камені він був дуже шанованою людиною, гуманістом і меценатом, матеріально підтримував читальню "Просвіти" і Союз Українок.
     Під час війни лікував вояків УПА. У липні 1944 р., коли радянські війська вже були у Княжому, догнав потяг у Скваряві і скочив в останній вагон, чим і врятував собі в майбутньому життя. Якби він це не зробив, не емігрував, чекала б його така сама доля, як його помічниці Параскеви Маланюк - навесні знайшли її тіло у Бузі...

   До 1948 року був у Німеччині, в Ганновері. А в 1948 році прибув до США, після медичних студій був лікарем у м. Ром біля Ютики. Був членом українського лікарського товариства.

    Відійшов у вічність 4 листопада 1952 року.
    Сьогодні діє благодійний фонд імені В.Свідерського, котрий очолює внучата племінниця доктора Наталія Малиновська.

(Меморіальна таблиця на стіні районної лікарні у селі Білий Камінь)

Джерела:

      Золочівщина: минуле і сучасне /упоряд. М. Дубас. - Львів: Мс, 2006.

      Юречко Ю. Білий Камінь: відгомін з віків. - Золочів, 2006. - С.  143-147.

 -       -       -       -       -       -       - 

Осип  Безпалько 

(1914 - 1947)

 

   Серед світлої когорти імен, якими славиться і гордиться Золочівщина, тих особистостей, котрі понад усе любили найдорожчу серцю Україну,  пломеніє ім'я її героя Осипа Безпалька. У серпні 1947 року вірний син своєї Батьківщини віддав за неї найцінніше - життя.

   На честь патріота названо одну з вулиць міста Золочева (колишня вулиця І.Тургенєва).

  Народився осип Безпалько (псевдо Остап, Андрій) у 1914 році у селі Бенів (тепер с. Золочівка) біля Золочева, у багатодітній селянській сім'ї. Навчався у Золочівській гімназії, де й звела його доля з підпільним юнацтвом Організації українських націоналістів. Після закінчення гімназії займався національно-виховною роботою молоді у "Рідній школі", невдовзі польська влада його арештувала.

    Свій  вклад вірою, правдою і відданістю в ОУН вносив разом з відомими далеко за межами Золочівщини Василем Куком та Іваном Загорульком. 

     Після тюрми, у 1937 році, зайняв пост заступника золочівського окружного провідника ОУН. Військовий вишкіл пройшов за кордоном у 1939 році, повернувшись в Україну, бере активну участь в організації вишкільних курсів.

     У 1942 році йому доручають пост обласного провідника ОУН. Керівництво, враховуючи його активність і силу впливу, скеровує на схід України. Це його заслуги - організація добре вишколеної мережі ОУН, яка керувала багатьма протинімецькими виступами й акціями, та створення у 1943 році трьох бойових загонів Української Повстанської Армії; формування однієї з перших сотень  Української народної самооборони на Тернопільщині. Він також був членом військового штабу "Львів"; розбудовував головну базу штабу УПА "Лисоня".

     У 1946 році Осипа Безпалька призначають крайовим провідником ОУН на Поділлі.

 

 

Осип Безпалько у верхньому ряду, другий зліва, з бойовими друзями.

Фото з родинного архіву Безпальків.

     Його характеризували, як талановитого керівника вишколів і надзвичайно відданого справі українського народу патріота, здібного поширювача ідеї визвольної боротьби по всій Україні. Його безмежній відданості, як і всесильній вірі в перемогу української національної ідеї, дивувалось навіть найближче оточення.

     Усю родину Осипа Безпалька більшовики вивезли в Сибір.

     Підпільну криївку було викрито 3 серпня 1947 року. Осип Безпалько разом з друзями по боротьбі - Федором Хомою, Федором Гринишиним та Михайлом Погорілим відбивались героїчно. Загинули з піснею на устах: "Ще не вмерла Україна...", випустивши у власні серця по останньому набою. За свідченнями очевидців, це сталося у селі Теляче (тепер Мирне) Підгаєцького району Тернопільської області.

                                                                           За матеріалами газети "Народне слово":

               Мельник Г. Золочівщина гордиться Осипом Безпальком //Народне слово. - 2013. - 1 серпня (№ 31). - С.3. 

-       -       -      -      -      -      -      -      -      -      -      -      -      -

 

Михайло Балтарович

(1852 - 1933)

    Михайло Балтарович - громадський діяч на Золочівщині, повітовий комісар у Золочеві часів ЗУНР. Це найвизначніша постать української спільноти на Золочівщині кінця ХІХ - початку ХХ століття.

    Народився в селянській родині у Глинянах 1852 року. Народну освіту здобув у Глинянах. Закінчив з відзнакою класичну гімназію в Золочеві.

Для піднесення свідомості і самосвідомості організовував читальні товариства "Просвіта", гуртки товариства "Сільський господар", "Українську бесіду".

        У часи, коли постала Західноукраїнська Народна Республіка, 1 листопада 1918 року зобов'язався перебрати на себе урядове староство і того ж дня він став старостою Золочівського повіту.

-      -      -     -     -     -     -     -     -     - 

 

Роман  Дурбак 

(1914 - 1995)

 

   Народився  26 січня 1914 року в селі Верхній Струтин Рожнятинського району на Станіславівщині (тепер Івано-Франківщина) у рік Першої світової війни. Рано втратив батька. Мати залишилася вдовою із п'ятьма дітьми.

  Навчався у гімназії у місті Бережани Тернопільської області, вивчав багато мов - польську, німецьку, латинську, грецьку. Співав зі своїми товаришами у хорі стрілецької пісні.

     Після гімназії - греко-католицька Духовна академія у Львові. Після академії у 1936 році вивчав у львівському університеті історію, працював у бібліотеках і архівах. Почав друкуватися у тодішніх газетах і журналах: "Дзвони", "Українське юнацтво", "Неділя", "Мета", "Нива", в студентському альманаху. Писав наукові праці. У 1937 році захистив звання магістра, у плані було стати доктором наук.

   Та нараз вибухнула Друга світова війна. Не вдалося видати поетові вже підготовлену збірку поезій, не встиг дописати докторської праці.

  Доля закинула Романа Дурбака у місто Золочів (на Львівщині), де він проживав із дружиною Анізією та дочкою Христиною. Два роки працював учителем та завідував школою у селі Ясенівці. прагнув бути таким учителем, як його перша вчителька в Карпатах Анна Павлусевич, і якій присвятив один із своїх віршів.

   Потім Роман Дурбак висвятився на священика і працював у м. Підгайці Тернопільської обл.  В цьому містечку пережив не одну страхітливу мить під час гітлерівської окупації. 

     Пізніше перейшов на працю у селі Небилів у Карпатах. Знову з'явилися надії на краще. Та однієї осінньої ночі постукали в двері енкаведисти і сказали: "Збирайся!". Опинився Роман Дурбак у Станіславівській тюрмі. На цілий рік допити, побиття, муки фізичні і моральні. А потім присуд - 10 років дальніх таборів, без суду, без свідків, без адвоката, вирок московської "трійки" - заочно. покарання відбував у Караганді.

    У 1954 році поета звільнили і він приїхав у село Горішній Івачів до дружини і дітей. Тут працював священиком. Але в часи Хрущова і Брежнєва не був надрукований ні один вірш поета. 

     На схилі літ отець Роман перебрався з Івачева до доньки Дарини в Золочів.

     У 1992 році нарешті прийшла реабілітація. Та радість з сумом переплелася, бо навесні 1990 року померла дружина поета.

     Поет творив все нові вірші і пісні. до 550-річчя міста Золочева виникла пісня про Золочів (слова і музика Романа Дурбака). У 1993 році, за два роки до смерті поета, вийшла перша й остання прижиттєва збірка "Любов і життя".

   27 серпня 1995 року перестало битися зболене серце поета і священика Романа Дурбака. Похований у Золочеві.

 Джерела:

     Сухецька, Д. Літературна Золочівщина: (науково-методичний посібник для вчителів та учнів) / Д.Сухецька. - Золочів, 2008. - С.60-63.

      Поклонімося його стражданням: [пам'яті  золочівського поета і священика Романа Дурбака] // Народне слово. - 2013. - 5 вересня (№36). - С.3.