50 років з дня смерті Василя Симоненка

Чи доводилося тобі, читачу, погідної серпневої ночі бачити, як падає зірка? Гайне навскіс карим небом – і згасне, не долетівши до землі. То – метеор, посланець космосу, що дощенту згорає в повітрі, котрим дихаємо, аби на мить нам стало так невимовно гарно і трішечки сумно – погідної серпневої ночі.

Ось таким метеором промайнув рідним небосхилом Василь Симоненко. Може, він теж був посланцем із космосу, з його таєних творчих глибин, на нашу стражденну й грішну планету- і, мов маленький принц Екзюпері, просто повернувся на свою далеку Батьківщину? Втім, його Батьківщина – тут. Він виріс на цій землі – і в нестримному прагненні до високого неба духу згорів у земній атмосфері. Це був політ Ікара, такий короткий і осяйний, мов спалах  блискавки, такий несподівано–тривожний , мов грім із ясного неба.

Гей, почуйте, добрі люди,

Заздрить мені треба:

Грім ударив мене в груди,

Грім з ясного неба.

І убив у серці тишу,

Розпанахав спокій –

Я стою і вітром дишу

На землі широкій!

                         («Тиша і грім»)

 

Двадцять вісім земних його літ – вибух творчого неспокою – вмістили так багато доброго й злого… Злого -  від тих заздрісно-лютих людців, які повільно вбивали його – морально й навіть фізично, які намарне намагалися увібгати його розхристану й вільну, мов вітер, душу у прокрустове ложе рабського псевдомистецтва й рабської ідеології чи в декоровані дешевою позолотою рамки власного провінційного міщанства. Та воднораз так безмежно багато любові, перелитої в слово – вмістили двадцять вісім земних його літ.